— Твій щоденник закінчувався 1922 роком. Точної дати я згадати не можу. Книжка була заповнена аж до останньої сторінки, — квапливо зізналась я. Це мене бентежило… та дата. Кінець щоденника здавався кінцем нашої історії.
— Далі буде інша книжка. Я вів щоденник, відколи був малий. У мене їх ціла полиця. І всі вони — захопливе чтиво, — з іронією сказав він.
— Але ту ти віддав Оїнові. То була єдина книжка, яку він мав, — зауважила я.
— А може, Енн, то була єдина, яку ти повинна була прочитати, — висловив він припущення.
— Але я її не прочитала. Прочитала, але не повністю. Геть не повністю. Я не прочитала жодного запису далі 1918 року.
— Тоді, можливо, то була та книжка, яку мав прочитати Оїн, — неквапом зауважив він.
— Дівчинкою я благала його відвезти мене до Ірландії. Він відмовлявся. Казав, що це небезпечно, — мовила я.
Від думки про дідуся мені заболіло у грудях. Така вона була, ця втрата. Згадка про нього ні з того ні з сього пробігала повз мене, нагадуючи, що його вже нема і я більше ніколи не буду з ним. Принаймні… таким, як колись, так, щоб ми були такі, як колись.
— Енн, хіба ти можеш поставити це йому на карб? Хлопчик бачив, як ти зникла в озері.
Ми обоє затихли і, згадавши про білу прогалину між нами, підсунулись одне до одного й несвідомо обнялись. Я поклала голову йому на груди, а він міцніше обхопив мене руками.
— Я буду, як Ойшін? — стиха мовила я. — Втрачу тебе, як він утратив Нів? Спробую повернутися до колишнього життя і зрозумію, що не можу, бо минуло триста років? Може, моє старе життя вже щезло — зникли мої історії, моя робота. Все, чого я досягла. Може, я одна зі зниклих, — сказала я.
— Зниклих? — перепитав Томас.
— Ми всі зникаємо. Рано чи пізно час нас забирає.
— Енн, а ти хочеш повернутися? — запитав Томас. Голос у нього був лагідний, але в його важких руках я відчувала напруженість.
— Томасе, а ти думаєш, що я можу вирішувати сама? Я прийшла сюди не з власної волі. То що, коли я не можу вирішувати, піти мені чи ні? — Мій голос був боязкий і тихий: я не хотіла будити роздумами час чи долю.
— Не заходь в озеро, — став благати він. — Якщо ти триматимешся осторонь озера… — Томасів голос поступово затих. — Енн, ти могла б жити тут. Ти могла б жити тут, якщо тобі хочеться. — У його голосі я вчувала тривогу, йому не хотілося просити мене залишитися, хоч я і була впевнена, що він хотів саме цього.
— Чи не найкраще в роботі письменника, в роботі оповідача — це те, що творити й оповідати можна будь-коли і в будь-якому місці, — прошепотіла я. — Мені потрібен лише олівець і трохи паперу.
— Ох, дівчинко, — стиха мовив він, не приймаючи моєї капітуляції, хоча його серце й прискорилося біля моєї щоки. А тоді додав: — Я кохаю тебе, Мангеттенська Енні. Справді. Боюся, що кохання принесе нам лише біль, але ж це не змінює правди, так?
— А я кохаю тебе, Томмі Дромагайр, — відповіла я, пожвавішавши й не бажаючи говорити про біль чи тяжкі істини.
У його грудях забринів сміх.
— Томмі Дромагайр. Так, я такий. І ніколи не буду інакшим.
— Томасе, Нів була дурна. Вона мала сказати бідолашному Ойшінові, що станеться, якщо він ступить на ірландську землю.
Його руки потягнулися до мого волосся, і він почав розплітати мені косу. Я мало не замурчала, поки він розплутував мої кучері, розкидаючи їх по моїх плечах.
— Може, вона хотіла, щоб він зробив вибір, — зауважив Томас, і я зрозуміла: він очікує від мене саме цього — без тиску з його боку.
— Тоді, можливо, їй слід було показати йому, що стоїть на кону, щоб він міг обирати, — докірливо сказала я й легенько провела губами по його шиї. У Томаса збилося дихання, і я зробила це ще раз, насолоджуючись його реакцією.
— Графине, ми сперечаємося через казку, — шепнув він, і його руки міцніше взялися за моє волосся.
— Ні, Томасе. Ми в ній живемо.
Він раптом перекотив мене під себе, і казка знов ожила та стала ще дивовижнішою. Томас цілував мене, доки я не почала плавно злітати — вгору, вгору та знову вгору, — а тоді падати — униз, униз, униз, — та й занурилась у нього, коли він зустрів мене.
— Томасе! — простогнала я в його вуста.
— Так? — шепнув він. Його тіло пульсувало від дотику моїх рук.
— Я хочу залишитися, — муркнула я.
— Енн, — рішучо сказав він, поглинаючи мої зітхання й ласками звільняючи мене від тривог.
— Так?
— Прошу, не йди.
Двадцяте жовтня 1921 року припало на четвер, і Томас привіз додому подарунки: грамофон із заводною ручкою й кількома класичними платівками, довге пальто на заміну тому, яке я згубила в Дубліні, та свіжу книжку поезій Єйтса. Щойно видрукувану. Він тихо залишив подарунки в моїй кімнаті — мабуть, побоювався, що я зніяковію від його щедрості, — але загадав Елеанор приготувати яблучний пиріг із заварним кремом і запросив О’Тулів, щоб вечеря була святкова. Бріджид, очевидно, не пам’ятала, коли в її невістки був день народження, і геть не обурилася, коли Томас наполіг на вечірці.