Майкл Коллінз твердо насунув на голову капелюх і вийшов із автівки. Коли його помітили, ми побачили, як збіглися журналісти й загукали глядачі, та він не став сповільняти ходу й не всміхнувся, простуючи брукованим подвір’ям до сходів. За ним покрокувало кілька людей, що правили йому за охоронців. Я впізнала Тома Каллена й Ґерода О’Саллівана, яких бачила на весіллі у «Ґрешемі». Вони також чекали в Дан Лері й пішли за нами назирці, коли ми приїхали до Меншн-гауса. Джо О’Райллі помахав нам рукою, а тоді їх усіх поглинула юрба.
Майкл Коллінз повернувся до Лондона, а ми з Томасом залишилися в Дубліні, бо знали, що делегація невдовзі буде тут. Мік прибув сьомого грудня; за останній тиждень він, бідолаха, провів у човні та в потягу більше годин, аніж у від’їзді. Його та інших зустрів прес-реліз у всіх газетах, який стверджував, що президент де Валера скликав екстрене засідання кабінету міністрів у повному складі «з огляду на характер запропонованого Договору з Великою Британією», подавши народу сигнал, що мир хисткий і що сам він не підтримує угоди, яку вони щойно підписали. Мік, як і всього кілька днів тому, прибув до Дан Лері й одразу відвідав ще низку засідань (цього разу ірландський уряд на них був розділений) — без відпочинку, без хвилинки спокою, без перерви.
Після тривалих суперечок на закритому засіданні й після того, як кабінет міністрів проголосував із результатом чотири проти трьох за підтримку Договору, де Валера звернувся до преси ще з однією заявою, у якій стверджував, що умови Договору суперечать побажанням країни — країни, з якою ще ніхто не порадився, — і він не може рекомендувати його прийняти. І це був лише початок.
Восьмого грудня Мік з’явився на Томасовому порозі на Маунтджой-сквер, розгублений і шокований. Томас наполегливо запросив його всередину, та він просто застиг на місці. Мік ледве зміг підвести голову, неначе гадав, що звинувачення, які озвучили де Валера та інші члени уряду, поширились і заплямували його репутацію навіть в очах друзів.
— Томмі, під пабом «Девлінс» у мене плюнула жінка. Вона сказала, що я зрадив свою країну. Сказала, що через мене ірландці загинули ні за що. Шон Мак-Діармада, Том Кларк, Джеймс Конноллі та всі інші загинули ні за що. Вона сказала, що, підписавши Договір, я зрадив їх і всіх інших.
Я підійшла до дверей слідом за Томасом і спробувала затягнути Майкла всередину, запевнивши його, що він зробив усе що міг, але він замість цього розвернувся й повалився на верхню сходинку. На той час уже стемніло й запалили вуличні ліхтарі, проте ніч була холодна. Я принесла ковдру й накрила нею Майклові плечі, а тоді ми з Томасом сіли на сходи поруч із ним, мовчки несучи варту над його розбитим серцем. Коли він раптом зламався від виснаження та страждань, опустивши голову на руки, наче дитина, що зазнала поразки, ми залишалися з ним. Він не просив у мене відповідей на запитання, не вимагав передбачень. Не хотів знати, що буде далі чи що йому робити. Він просто плакав. Його плечі здригались, а спина зігнулася. За якийсь час він витер очі, втомлено підвівся й сів на свій велосипед.
Томас кинувся за ним услід, благаючи приїхати на Різдво до Ґарва-Ґліба, якщо він не зможе поїхати до рідного Корку чи до Ґарланда — на зустріч із Кітті. Майкл стиха подякував йому й кивнув мені, не обіцяючи нічого. А тоді подався геть у ніч, сказавши лиш одне: ще треба дещо зробити.
Я прокинулася від криків і на мить перенеслася назад до Мангеттена: мені вчувалися завивання поліційних автомобілів і карет швидкої допомоги, типові звуки міського життя. Затінені постаті в кімнаті та звуки Ґарва-Ґліба витягнули мене із сонного туману й повернули до тями, і я різко підвелася. Серце в мене гупало, а руки й ноги трусилися. Ми прибули додому з Дубліна після вечері, і Томаса негайно викликали до хворого пацієнта. Оїн був знервований, Бріджид — утомлена, і я за допомогою історії й невеличкого підкупу вклала хлопчика спати. А тоді звалилася в ліжко сама, поступово засинаючи й тривожачись за Томаса та його нескінченний графік.
Я вийшла з кімнати і втомлено піднялася сходами до Оїна, здогадавшись, що то верещить саме він. У коридорі мене зустріла Бріджид, яка затрималася на місці й дозволила мені піти попереду неї.
Оїн із мокрим від сліз обличчям борсався в ліжку, розмахуючи руками.
— Оїне! — вигукнула я й сіла біля нього. — Прокинься! Тобі сниться поганий сон.
Він задерев’янів, і втримати його було важко, бо маленьке тільце дитини застрягло й натягнулося між сном і реальністю, і я потрусила його, кличучи на ім’я та гладячи по крижаних щоках. Холодне було й усе його тіло. Я заходилася жваво розтирати руками охоплені дрожем кінцівки, намагаючись зігріти й розбудити хлопчика.