— Із ним таке вже траплялося, коли був дуже малий, — бідкаючись, стала пояснювати Бріджид. — Зазвичай ми не могли його розбудити. Він метався сюди-туди, а доктор Сміт просто тримав його, доки він не заспокоювався.
Оїн видав черговий моторошний крик, і Бріджид відступила, затуливши руками вуха.
— Оїне, — наполегливо сказала я. — Оїне, де ти? Чуєш мене?
Його повіки затріпотіли, і він розплющив очі.
— Темно! — заквилив Оїн.
— Бріджид, увімкни лампу. Будь ласка.
Вона кинулася виконувати прохання.
— Доку! — вигукнув Оїн, оглядаючи блакитними очима кімнату в пошуках Томаса. — Доку, де ти?
— Тс-с, Оїне, — заспокійливо сказала я. — Томас ще не повернувся.
— Де док? — заридав він: не пхинькав, а плакав — і від його непритлумленого лементу в мене самої забриніли на очах і потекли сльози.
— Оїне, він скоро буде вдома. Бабуня тут. Я тут. Усе гаразд.
— Він у воді, — простогнав Оїн. — Він у воді!
— Ні, Оїне. Ні, — запевнила я, хоча в мене похололо на серці, яке враз стало важким. Цього разу в Оїновому кошмарі була винна я. Він не просто бачив, як зникла я, — він також бачив, як зник Томас.
За кілька хвилин Оїнове тіло стало податливішим, але він і далі лив сльози, схлипуючи зі згорьованою впевненістю.
Я пригорнула його до себе, гладячи по спині й по голівці.
— Оїне, хочеш почути історію? — шепнула я, намагаючись витягнути його з меж кошмарного сну до втішної дійсності.
— Я хочу, щоб прийшов док, — заплакав він.
Бріджид сіла на Оїнове ліжко. У неї на голові був нічний ковпак із рюшами, що надавав їй схожості з місис Клаус, а її лице в убогому світлі видавалося зморшкуватим і замученим. Вона не потягнулася до Оїна, а зціпила руки, неначе бажаючи, щоб її теж хтось обійняв.
— Може, розкажеш мені, що робить док, щоб тобі стало краще після поганого сну? — запропонувала я.
Оїн і далі плакав так, ніби Томас уже ніколи не повернеться.
— Він співає тобі, Оїне, — стиха нагадала Бріджид. — Може, я тобі заспіваю?
Оїн похитав головою і сховав обличчя в мене на грудях.
— Вітри та води Він смиряв і від гріха світ врятував. Ні вітер, ні прибій не зміг забуть Його діянь повік, — із острахом проспівала Бріджид.
— Він завше помагав слабим, і вбогі духом серцем з ним. Ні вітер, ні прибій не зміг забуть Його діянь повік, — продовжила вона.
— Бабуню, я не люблю цієї пісні, — заскиглив Оїн. Голос йому уривався від схлипів, від яких досі здригалося його тіло.
— Чому? — спитала вона.
— Тому що вона про Ісуса, а Ісус помер.
Бріджид це явно дещо шокувало, а я відчула, як у мені забулькотів недоречний сміх.
— Але це не сумна пісня. Це пісня про пам’ять, — заперечила вона.
— Мені не подобається згадувати, що Ісус помер, — не вгавав Оїн, підвищивши голос. Бріджид опустила плечі, і я погладила її по руці. Вона старалась, а Оїн не поспішав це приймати.
— Його ви згадуйте завжди, бо мусить Він іще прийти, як геть зневіритеся ви, згадайте: Він за вас сплатив, — тихо проспівав із дверей Томас. — Ні вітер, ні прибій не зміг забуть Його діянь повік.
Під блідими очима Томаса залягли темні кола, одяг його був пожмаканий, та він вийшов уперед і забрав Оїна з моїх обіймів. Той учепився в Томаса й тицьнувся обличчям йому в шию. Знову залунали його схлипи, страхітливі й неослабні.
— Що таке, малий? — зітхнув Томас.
Я підвелася, звільняючи місце, щоб Томас уклав Оїна назад у ліжко. Бріджид теж підвелася, а тоді, стиха промовивши «на добраніч», хутко вийшла з кімнати. Я пішла за нею, зоставивши Оїна у вправних руках Томаса.
— Бріджид!
Вона повернулася до мене. Її обличчя виражало скорботу, а вуста міцно стиснулися.
— З тобою все гаразд? — спитала я. Бріджид різко кивнула, та я завважила, що вона ледве стримується.
— Мої діти, як були малі, інколи плакали отак уві сні, — сказала вона. Трохи помовчала, занурившись у спогади, і повела далі: — Мій чоловік — Декланів батько — був не такий лагідний, як Томас. Він був озлоблений і стомлений. Його гнав уперед лише гнів. Важкою працею він заганяв себе в могилу і вкупі з собою заганяв у могилу і нас. А наших сліз він терпіти не міг.
Я слухала, не зронивши ані звуку. Здавалося, ніби вона взагалі говорить не до мене, і я не хотіла її лякати.
— Я не дозволяла Оїнові називати Томаса татком. Мені це було нестерпно. А Томас жодного разу не пожалівся. Тепер Оїн зве його доком. Я не повинна була так чинити, Енн. Томас заслуговує на більше, — прошепотіла Бріджид. Тоді її очі зустрілися з моїми, і в них було прохання, благання про прощення. Я з радістю їй простила й заспокоїла її: