— Томас хоче, щоб Оїн знав, ким був його батько. Він дуже бережливо ставиться до пам’яті про Деклана.
Вона кивнула.
— Справді. Він дбав про Деклана так, як дбає про всіх інших. — Її погляд знову ковзнув убік. — Мої діти… особливо сини… успадкували батькову вдачу. Я знаю, що Деклан… Деклан не завжди був із тобою лагідний, Енн. Хочу, щоб ти знала… Я не ставлю тобі на карб те, що ти пішла, діставши нагоду. І не ставлю тобі на карб тепер, що ти закохалася в Томаса. Це зробила б будь-яка мудра жінка.
Я витріщилася на свою прапрабабусю, занімівши від шоку.
— Ти ж закохана в Томаса, чи не так? — спитала вона, неправильно витлумачивши отетерілий вираз мого обличчя.
Я не відповіла. Мені хотілося виступити на захист Деклана. Сказати Бріджид, що Енн не пішла, що її любий Деклан не здіймав руки на дружину й не відлякав її. Та я не знала, де тут правда.
— Здається, Енн, я вже віджила своє, — роздратовано заявила Бріджид. — Я планую переїхати до доньки в Америку. Час настав. В Оїна є ти. Є Томас. А я, як мій любий покійний чоловік, уже не здатна терпіти сльози.
У мені спалахнули емоції.
— О ні, — зажурилася я.
— Ні? — іронічно перепитала вона, хоч я і здогадалася з її голосу, що вона зворушена.
— Бріджид, будь ласка, не треба. Я не хочу, щоб ти їхала.
— Чому? — Її голос звучав по-дитячому, як Оїнів, жалісно й недовірливо. — Тут для мене нічого немає. Мої діти розсіялися. Я старію. Я… самотня. А ще я, — вона зупинилася, шукаючи потрібних слів, — вже не потрібна.
Я згадала могилу в Баллінаґарі, ту, на якій у майбутньому було викарбувано її ім’я, і стала лагідно її вмовляти.
— Колись… колись твої праправнуки приїдуть сюди, до Дромагайра, зійдуть на пагорб за церквою, у якій охрестили твоїх дітей, у якій твої діти одружувались і знаходили останній спочинок, сядуть біля надгробків Баллінаґару з прізвищем «Ґаллагер» — і зрозуміють, що це була твоя домівка, а якщо це була твоя домівка, то це і їхня домівка також. Така вона, Ірландія. Кличе своїх дітей додому. Якщо ти не залишишся в Ірландії, до кого вони повернуться?
У Бріджид затремтіли губи, і вона потягнулась однією рукою до мене. Я взяла її за руку. Вона не наблизила мене до себе й не захотіла моїх обіймів, але між нами з’явився місток. Її рука в моїй здавалася маленькою й тендітною, і я обережно її тримала, а мені на плечі тиснула скорбота. Бріджид була не стара, та її рука здавалася старою, і я подумки розгнівалася на час за те, що він поступово, потроху забирає її — забирає нас усіх.
— Дякую, Енн, — прошепотіла вона й за мить відпустила мою руку. Пішла до себе в кімнату й тихенько зачинила за собою двері.
22 грудня 1921 року
Дебати в Дойлі й надалі з дня у день тривали годинами. Преса, схоже, однозначно підтримує Договір, але перші дебати всупереч побажанням Міка були закриті для громадськості. Він хоче, щоб люди знали, які розбіжності існують, знали, що стоїть на кону та що викликає суперечки. Але його пропозицію відхилили, принаймні спочатку.
Публічні дебати почалися дев’ятнадцятого числа по обіді, а сьогодні перервалися на Різдво. Торік на Святвечір Мік опинився за крок від арешту. Він напився, почав галасувати, втратив пильність і привернув до себе забагато уваги, тож нам довелося вибиратися з вікна на другому поверсі готелю «Вонз» усього за кілька секунд до приходу допів. Ось що трапляється з людиною, яка несе на плечах величезний тягар: інколи вона втрачає голову. Що й сталося з Міком торік.
Цього року арешт не буде проблемою, хоча, на мою думку, Мік радо проміняв би нещастя, з якими стикається сьогодні, на біди минулого. Його роздирає навпіл, він розривається між відданістю й відповідальністю, між практичністю та патріотизмом, а винні в усьому люди, за яких він радше загине, ніж почне з ними битися. Його знову непокоїть шлунок. Я хутко нагадав йому вказівки, назвав потрібні ліки та обмеження, але Мік відмахнувся від мене.
«Томмі, я сьогодні виступив з офіційними зауваженнями. Я не сказав і половини того, що мав би, а те, що сказав, висловив погано. Артур (Ґріффіт) запевнив, що прозвучало переконливо, та це в ньому говорить великодушність. Він назвав мене „людиною, яка виграла війну“, та після сьогоднішніх подій я можу стати людиною, яка втратила країну».
Мік попросив спитати Енн, як, зрештою, мине голосування. Я затиснув її під пахвою, щоб вона взяла слухавку разом зі мною й заговорила в динамік на стійці, яку я міцно тримав у руці. Мою увагу негайно відвернув запах її волосся й тіло, що притиснулося до мене.