Приготував сяку-таку вечерю, наче відкладав час повернення до спальні, до того моменту, коли треба ставати до нічної молитви перед образами, які висіли зовсім поруч з портретом Мавки… Аж розсердився на себе за нерішучість, запалив свічку, поплентався спати. Бо завтра новий день і справ у нього чимало – вісь тріснула у возі, треба підлатати кінську упряж, по городу з сапою пройтися, бо вже зела-бур’яну набралося.
Поставив свічку перед образами, навіть не дивився ні в бік свого ліжка, ні в бік Мавчиного портрета (завтра при денному світлі він перевісить її в дальню кімнату для гостей), а зараз: «Отче наш, що єси на небесах…»
Розвернувся в бік ліжка з рухом зняти сорочку і…
…Вона лежала на ліжку, згорнувшись калачиком, рівно та глибоко дихаючи. Мавці снилися янголи, вона кутиками губ ніжно посміхалася.
Його серце зупинилося.
Ні-ні, йому ввижається, бо то не може бути правдою, аж ніяк не може бути… Він з’їхав з глузду. Разів п’ять закривав та відкривав очі. Мавка не щезла.
Розглядав її. Тільки зараз помітив, що вона змінила колір волосся, стала трохи рудою. Як він позавчора то не помітив? Бовдур, бовдур, бовдур, котрий бачив тільки щасливі очі Мавки…
Присів навколішки, поклав голову поруч з її і боявся навіть дихати, не вірячи тому, що зараз направду бачив. Чи не бачив? Зоровий глузд противився, душа співала: «То вона. Не витвір уяви. Справді вона…» Вона пахла так, як завжди пахла його Мавка: квітами польовими та степом…
Серце оживало, зачало стукати.
– Мавко, – не стримався, покликав пошерхлими губами.
Боляче вкусив себе за язик. Що ти робиш, телепню? Вона ж мана… Відведи погляд, вона й розвіється. Увіп’явся очима, аж ті засльозилися і… Таки кліпнув, кліпнув. Ну, все, вона зараз зникне. Та Мавка не зникала. Вона солодко потягнулася, замуркала щось собі ледь чутно під ніс та розплющила очі.
Очі в очі… Ніжні блискітки в сонному безмежжі зелено-карого моря…
– Привіт, – прошепотіла ледь чутно. – Ти дочитав мій щоденник? Дочитав? До останньої букви?
Він ствердно закивав.
– Ти пам’ятаєш, Мамаю, слова, якими він починається? – говорила ледь чутно, ще спросоння, та він дуже добре чув, бачив, відчував, переповнювався.
Кивнув і також ледь чутно відповів, бо слова не мали зараз великого значення, вона їх вгадувала, зазираючи йому в душу, читала вже давно у його серці:
– Для щастя потрібні двоє… – і додав трохи недоречно: – Так сказала мама!
Вона посміхнулася, рукою ніжно торкнулася його пересохлих губ:
– Двоє, Мамаю. Двоє. Для щастя потрібні він та вона.
Квітень 2013 – травень 2014 року