Магдалена вже не слухала шипіння Тоні за спиною. Приручила вовка? Пес ніколи не стане вовком, а вовка ще ніхто не зміг приручити. Вовка вона приручила? Як можна бути такою дурною?
Магдалена стояла на вулиці, хвилину роздумуючи, що робити. Так, доведеться взяти свої слова про «останнього, кому вона зателефонує» назад. Увімкнула мобільний, набрала номер Романа. Той майже одразу підняв слухавку:
– Так, Магдо!
– Приїдь забери свою кралю. У кафе навпроти мого будинку. Вона в дим п’яна. Верзе нісенітниці.
Магдалена, не чекаючи відповіді, відімкнулася. Антонінин сенс життя приїде за півгодини. Вовкам час від часу, як і псам, годиться вити на місяць. От тобі і карти в руки. Оце сказонула Тонька. Сенс життя. Ну-ну. Магдалена не збирається марнувати на пошуки сенсу життя, вона просто ЖИВЕ… І минуле більше ніколи не потурбує її. Бо Тонька тепер знає, що добро також може мати кулаки.
2. Світ Чугайстрів
Вона навчилася брати його голіруч. Печене залізо – у тендітні нічим не прикриті руки. Брала, бавилася ним. І не залишалося шрамів ані на пальцях, ані на долонях. А на душі? Ох-ох, що ви можете знати про душу Мавки, яку майже вбив Чугайстер? Та вона повернула її собі для того, щоб помститися…
Вона навчилася правильно дивитися в очі Чугайстру, не слухати й не чути його підступної музики. Вона бавиться розпеченим залізом, загадково посміхаючись.
– Я тебе кохаю, Магдочко! Тобі зі мною добре?
Скільки разів вона це чула? Одні й ті самі слова. Просто слова, а не музика.
Добре? Ха! Та їй з ним просто ніяк. Спочатку, може, й було добре. Та ні, не було. Цікаво? Так! Але не добре. Цікавий кавальчик заліза, розпеченого, гарячого! О, він так гарно мерехтить, гріє… Так пристрасно віддає тепло. Віддає-дарує і ось врешті перетворюється на шмат металу, стає ніяким. Чари Чугайстра стають нічим. Він програє.
– Магдо, моя кохана! Найдорожча у світі людина! Я все вирішив! Я розлучаюся з дружиною. Я зрозумів, що мені потрібна тільки ти. Чому ти мовчиш?
Чугайстер шукав її очі, відчула це. Дарма, хлопчику, бо ти програв. Добре, що зараз темно і він не може нічого розгледіти. Виривалася з його обіймів, вони ставали нестерпними, душили.
Магдалена встала з ліжка, підійшла до вікна. Темно надворі. Як вона любила таку пору. Сутінки приховувала її очі, які ставали з каро-зелених чорними проваллями…
– Дівчинко моя кохана, не мовчи! Ти для мене все! – він лежить на ліжку і щось там белькоче. Ще один представник родини Чугайстрів, але чужий Чугайстер. Свого вона подарувала, його приручили, як цуцика. Хіба може бути жорстокішою кара? Те саме, що солов’я перетворити на ворону – чорну каркуху…
Посміхнулася сумно до себе. Дивно, чому раніше так поважала і навіть боялася отих безмозких Чугайстрів? Здебільшого це двоголові створіння, і та голова, що нижче пупця, завжди керує верхньою. Вчасно зрозуміла? Ні, не вчасно. Шкода, що припізнилася на десяток років, проте… Зрозуміла. Завжди все просто, все дуже просто. Ти дивишся в очі Чугайстру, ти вмієш у них дивитися, ти знаєш як, бо ти не лишень правнука циганки, ти ще й донька мами верби, душа тої дівчини, яка замерзла від кохання. Бо зима може прийти й посеред літа – у серце, у думки, у душу. Зима може заморозити і навіть убити. Тільки не цього разу. І ти виживаєш, бо ти маєш жити, щоб помститися за всіх Мавок на світі. Бо ти одна з небагатьох, хто знає як. Бо ти – Мавка, душа мами верби, бо ти – Мавка, яку вбив Чугайстер і яка вижила.
Ти щоразу дивишся у його очі так, як ще досі до цього ніхто не дивився, і він не наважується відвести погляд. Ти розумієш, що бачиш наскрізь усі страхи та болі Чугайстреняти. О, вони також бояться, і бояться насамперед тебе, бояться віднайти оту справжню Мавку, яка зазиратиме не просто в очі, а вихопить душу. І ти дивишся в душу. І він під твоїм поглядом маліє, міліє, німіє, знічується й капітулює.
– Магдочко, дівчинко моя, чому ти мовчиш?
Втомлено повертаєш на голос голову. Він не може бачити байдужості у твоїх очах, зате у його голосі легко читається покора, і він стає тобі огидним.
А ще місяць тому… Твоє мертве серце наче трохи ожило, коли ти глянула у його бік? Та чи це було серце, а чи просто здуття живота? Власник мережі супермаркетів, порядна галицька дружина поруч. Як і годиться, розкішна жіночка, дбайлива матуся-квочка великої родини: діти, онуки, чоловічок Андрійко, який нікуди не дінеться, бо він правдивий християнин-галичанин, що заприсягся на вірність у церкві. Фарбоване в блонд волосся, стара борщівська вишиванка аж тріщить на тілі, добре вгодованому натуральною їжею зі спецферми. Ти скептично посміхаєшся. Легко відбиваєш спопеляючий погляд його офіційної дружини. Недобрий погляд вертається, і «порєдна» галицька матрона зачинає молоти якісь несусвітні дурниці, за які вже поважному Андрію Васильовичу доводиться червоніти перед тобою. Ти поблажливо посміхаєшся, дотепно жартуєш, вирулюєш ситуацію на більш-менш пристойний рівень. Він вдячно зазирає тобі в очі, сковтує слину, бо перед тим таки встигає глипнути в глибоке декольте твоєї розкішної чорної сукні, ідеально припасованої до фігури. Хоча декольте в тебе не таке розкішне, як у його дружини, та він аж давиться слиною, коли туди заглядає. Бо… Бо розмір насправді не має значення, і ти це вже знаєш. Бо має значення «презентація», бо вночі всі кішки сірі і коти, зрештою, теж. Ох, хлопчику Чугайстрику, ліпше б усе закінчилося на рівні зазирань у декольте. Навіщо тобі її очі, очі тої знавіснілої Мавки, яка всіх вас не просто ненавидить, а набагато гірше.