Выбрать главу

Надзвичайно прикра пригода зіпсувала наш обід у «Каскаді». Ми справили чудове враження, коли ту­ди увійшли. Ми запливали всередину, мов метелики, що сідають на лілії. Всі аж загуділи за своїми столиками. Краса Лу сп’янила кожного. Блиск її коштовностей засліпив усіх присутніх.

Я уявив собі несподівану появу Аполлона і Венери на урочистому зібранні греків у найкращі часи Еллади.

Ми трепетали не лише від внутрішнього екстазу, а ще й від п’янкого відчуття, що увесь світ захоплюється нами і заздрить. Ми змусили присутніх відчувати себе вмістом паперового смітника.

Головний офіціант перетворився на верховного жерця. Він піднявся на рівень ситуації, проявивши геніальність, якої йому точно не бракувало. Подумки він став на коліна, щоб насмілитися дати нам по­раду у виборі страв.

Здавалося, ніби ми прийшли приймати данину від васалів. І тут, через п’ять чи шість столиків від нас, ми помічаємо царя Лама!

З ним був один чоловік, типовий француз з великою червоною трояндочкою та чепурними ари­стократичними сивими вусами і борідкою. То був якийсь міністр, чи щось таке. Я не міг згадати конкретно, але я доволі часто бачив його фотографію в газетах: хтось із наближених до президента. Перед тим як з’явилися ми, саме він був головним об’єктом уваги.

Ця бульбашка просто луснула від нашої появи.

Лам сидів до нас спиною і, гадаю, не бачив нас, тому не обернувся, проте усі присутні у закладі обер­нулися і почали гудіти.

Я більше не відчував до нього ненависті: він був таким безглуздо нікчемним. І саме це дратувало най­більше. Коли він зі своїм другом збирався виходити, вони проминули наш столик, посміхаючись і кланяючись.

А потім, чорт забирай! Головний офіціант приніс мені його картку, де олівцем було нашкрябано: «Не забудьте про мене, коли я буду потрібний».

Що це за дурна зухвалість! Абсолютно нав’яз­ливе, неприйнятне нахабство! Кому може бути по­трібен цей великий пан подивися-на-нього, всемогутній цар Лам?

Я б йому дуже гостро відповів, якби ця тварина не вислизнула геть. Та й, зрештою, не варто було. Його особа важила не більше, як осад на дні філіжанки кави.

Але ця пригода засіла мені в голові й дратувала увесь день. Таких людей слід викинути зі свого життя раз і назавжди.

Чому, в біса, ця людина така страшенна паскуда? Усі так казали. Чому він завжди лізе? Його ж ніхто не просить.

Я сказав щось у цьому дусі Лу, і вона дуже влучно вилаялася.

— Ти ж сам казав, Кокі! — скрикнула вона. — Він надокучлива, бридка муха, і його природа — зогнити, перш ніж достигнути.

Я пригадав щось схоже у Шекспіра. Це було найкращою рисою Лу: вона мала блискучий розум, але ніколи не чіплялася з ним, як з ножем до горла.

Водночас, як я вже казав, Лам не виходив мені з голови. Це мене так роздратувало, що ми мусили винюхати добрячу порцію кокаїну, щоб позбутися неприємного присмаку.

Та все ж роздратованість лишилася, хоч і набула іншої форми. Буржуазна атмосфера Парижа сильно била мені по нервах.

Ну, не було жодної потреби залишатися у цьому свинському місці. Нам треба було лише виловити старого Фекліза, віддати йому гроші й податися кудись, наприклад, на Капрі, де тебе ніхто не турбуватиме через якісь дрібниці.

Мене захопило божевільне бажання побачити, як Лу плаває у Блакитному гроті, як її тіло світиться міріадами фосфоресцентних вогників.

Ми попросили водія зупинитися біля Феклізового готелю, і ось де нас щосили ударило об здоровенний корч.

Менеджер сказав нам, що мсьє Фекліз раптово покинув готель ще зранку. Так, він залишив свій гро­міздкий багаж і може повернутися будь-якої миті. Ні, він нічого не казав, куди він поїхав.

Ну, звісно ж він повернеться до ранку суботи, щоб забрати п’ять тисяч. Я чітко бачив, що маю робити. Я залишу йому гроші, візьму в менеджера розписку і попрошу його надіслати папери у «Калігулу» на Капрі.

Я почав відраховувати банкноти. Ми сиділи у холі. Мене охопило відчуття повної розгубленості й безпорадності.

— Слухай, Лу, — затинаючись сказав я, — будь ласка, порахуй ти. У мене нічого не виходить. Зда­ється, я перестарався.

Вона перевірила різні відділення мого гаманця.

— Може, у тебе є гроші десь у кишенях? — спитала вона.

Я обшукав себе з тривожним поспіхом. У мене були гроші майже у кожній кишені, але це все були дрібні гроші. Тисяча франків тут, сто франків там, п’ятдесятифунтова банкнота у жилетці, багато дрібних купюр...