Ми кружляли у цьому приголомшливому трансі увесь ранок. Мені постійно крутилася в голові назва колись побаченої мною картини якогось сучасного божевільного художника: «Четверо червоних монахів несуть чорного осла через сніги у Нікуди».
Очевидно, що назва виправдовувала кольорову гаму, але неймовірна дурнуватість фрази й тонкий натяк на гріховну розпусність змусили мене задихатися від стриманої екзальтації.
«Перший дзвоник», що закликав на обід, пролунав цілком несподівано. Я прийшов до тями і побачив, що ми з Лу не розмовляли між собою упродовж кількох годин, що ми неслися крізь нами ж створений всесвіт з несамовитою швидкістю і диявольським захватом. Водночас я усвідомив, що ми автоматично «коксувалися», навіть не помічаючи цього.
Матеріальний світ став таким неважливим, що я вже навіть не знав, де я є. Теперішня подорож повністю змішалася в голові зі спогадами про дві або три попередні континентальні екскурсії.
Уперше в житті Лу заїхала далі Парижа, і вона постійно зверталася до мене за інформацією стосовно часу і місця. Кажуть, що чим більше щось знаєш, тим менше його боїшся. З Лу було навпаки, і я зрозумів, що не можу розповісти їй навіть найбанальніші речі про подорож. Я навіть не знав точного напрямку, в який бік ми їдемо, чи зараз будуть Альпи, в який тунель в’їжджаємо; чи ми вже проїхали Флоренцію, чим відрізняється Женева та Генуя.
Ті, хто знайомий з цим маршрутом, зрозуміють, яка безнадійна плутанина була у моїй голові. Я ледве розрізняв ранок і вечір. Я з абсолютною впевненістю описував речі, яких просто не могло існувати.
Ми продовжували підніматися вгору, і, розглядаючи мапу, що висіла в коридорі, я ніяк не міг зрозуміти, де ми зараз перебуваємо. Ми аналізували час і віддаль, але від цього плутанина ставала ще більш нестерпною.
Я вдався до найглибших астрономічних розрахунків, щоб з’ясувати чи нам потрібно перевести годинники на кордоні на годину вперед чи на годину назад; і до сьогодні не знаю, чи мої висновки були правильні. Я навіть мав шанс досягнути успіху, але на цьому все зупинилося.
Пам’ятаю, як ми вийшли розім’яти ноги у Римі і мали божевільний порив спробувати оглянути визначні місця протягом тих двадцяти чи скільки там хвилин зупинки.
Мені б навіть вдалося це зробити, але на вокзальній платформі Рима я був заскочений і шокований. Сталося неможливе.
— Нічого собі! — викрикнув голос з вікна третього від нас вагона. — Ще таких збігів не бачив! Як ваші справи?
Ми підняли голови, не вірячи своїм вухам. Хто б це міг бути, як не наш друг Фекліз!
Ну і, звичайно, я б краще побачив самого диявола. Зрештою, я повівся з людиною не зовсім чесно; і, до речі, пошив сам себе в дурні. Але з іншого боку, мене здивувала та обставина, що він подорожував дуже навіть інкогніто. Ми ледве його впізнали.
Не думаю, що я згадував, що він мав світле волосся, лисину і був чисто поголений. Та тепер його волосся було темним, а невелика перука тихенько докоряла суворості природи. Маленькі чорні вусики та борідка завершували конспірацію. Але на додачу, його вбрання було чудовим маскуванням. У Парижі він мав дуже відповідний одяг, як у світського чоловіка з дуже порядної родини.
Та тепер він був вбраний, як кур’єр, чи, можливо, як комівояжер високого класу. Ця його ошатність мала підкреслений елемент простакуватості. Я інстинктивно відчув, що він не дуже хотів, щоб я згадував його ім’я.
У цю мить потяг рушив з місця, і ми заскочили всередину. Ми одразу пішли до нього. Це було двомісне купе, в якому він їхав сам.
Я вже описав шок, який несподівана поява Фекліза справила на мої нерви. Зазвичай у такій ситуації я б мав почуватися дуже ніяково, але кокаїн допоміг з легкістю подолати цю перешкоду.
Випадок був навіть доречним: додаткова пригода у захопливій казці, яку ми переживали. Лу й сама безперестанку гиготіла так, що ще місяць тому я б такого просто не сприймав. Але для цього грандіозного медового місяця усе було однаково вишуканим.
Фекліз виглядав дуже задоволеним від зустрічі з нами. Я спитав його з належним рівнем уважності, чи отримав він мою записку. Він сказав, що ні. Його раптово викликали з Парижа у якійсь справі. Я переказав йому, що там було написано, і ще раз вибачився.
Тривала подорож вимотала мене. Я сприймав речі надто серйозно, хоча й кокаїн не дозволяв мені усвідомити, що саме у цьому вся справа.