— Дорогий друже, — запротестував він. — Я страшенно засмучений, що вам узагалі довелося так турбуватися через цю справу. Насправді ось що сталося. Я поїхав зустрітися з тими людьми о четвертій, як і було домовлено у телефонній розмові, вони дійсно були дуже задоволені через те, що я все підготував і залучив їх до справи, і вони виписали мені чек одразу на місці. Ви собі, звичайно, навіть не подумайте, що я забув про давнього приятеля. Наступного разу, як у вас з’явиться вільна готівка, просто долучимо її до справи. Можете наразі взяти трохи з моєї.
— Ну, це дуже мило з вашого боку, — сказав я, — і я не забуду цього. Та, гадаю, було б добре, якщо вже це закрутилося, почекати, поки я повернуся до Англії.
— Ну, звісно, — відповів він. — Не переймайтеся тим узагалі. З могу боку було не дуже правильно морочити голову бізнесовими справами людині, у якої медовий місяць.
Лу приєдналася до розмови.
— Але розкажіть нам, — почала вона, — навіщо це все. Вам чудово пасує, знаєте. Але, врешті-решт, я ж жінка.
Фекліз раптово посерйознішав. Він підійшов до дверей купе, подивився, чи нікого немає в коридорі; тоді засунув двері й почав говорити пошепки.
— Це дуже серйозна справа, — сказав він і зробив паузу. Витягнув свої ключі й почав ними перебирати, ніби обмірковуючи, скільки нам можна розповісти. Потім рішучим жестом поклав їх назад до кишені.
— Послухайте, друже — сказав він, — я наражаю вас на небезпеку. Усі ми знаємо, що ви зробили для Англії під час війни, і, беручи до уваги одне й друге, ви чи не перший, на кому зупинився мій вибір.
Він різко зупинився. Ми дивилися на нього безтямним поглядом, хоча й кипіли зсередини якимсь сліпим приглушеним збудженням, природу якого важко було описати.
Він витягнув люльку і почав досить нервово гризти ебонітовий мундштук. Глибоко вдихнув і подивився Лу прямо в лице.
— Це нічого вам не нагадує, — майже нечутно прошепотів він, — чоловік покидає Париж через термінове повідомлення посеред процесу налагодження крупної фінансової операції і з’являється в Італії у добре замаскованому вигляді?
— За вами полює поліція! — загиготіла Лу.
Він щиро, по-доброму розсміявся.
— Вже тепліше, — сказав він. — Та спробуйте ще раз.
Пояснення одразу зблиснуло у моїй голові. Він здогадався, про що я думаю, посміхнувся і кивнув головою.
— О, я зрозуміла, — сказала Лу, нахилилася до нього і прошепотіла йому у вухо два слова: — Таємна служба.
— Саме вона, — м’яко сказав Фекліз. — І тут з’являєтеся ви. Дивіться сюди.
Він витягнув з кишені паспорт і розгорнув його. Так виглядало, що це був мсьє Гектор Лярош, з Женеви, за професією — кур’єр.
Ми з розумінням закивали головами.
— Я був у доволі безвихідному становищі, коли побачив вас, — продовжував він. — Я слідкую за однією дуже небезпечною людиною, що втерлася у довіру до кількох англійців, що живуть на Капрі. Ви ж туди їдете, чи не так?
— Так, — відповіли ми, відчуваючи на собі міжнародну відповідальність.
— Ну, ось що. Якщо я з’явлюся на Капрі, а острів — доволі невелике місце, без якоїсь конкретної причини, люди почнуть цікавитися мною, говорити про мене, а якщо вони придивляться до мене прискіпливіше і говоритимуть надто багато, ставлю десять до одного, що я засвічуся, не обов’язково, ким я є насправді, але щонайменше як підозріла особа. А якщо людина, яку я вистежую, щось запідозрить, у мене нічого не вийде.
— Авжеж, — мовив я, — чудово розумію, ми ж зробимо усе заради старої доброї Англії, це навіть не обговорюється, то як можна допомогти?
— Ну, — сказав Фекліз, — тут немає страшної мороки. Вам навіть не потрібно зі мною бачитися. Та якби я міг побути вашим агентом, приїхати раніше, забронювати номер, подбати про ваш багаж, замовити човен і всякі такі речі, мені б не потрібно було нікому нічого пояснювати. Зрештою, це могло б навіть позбавити вас частини щоденних клопотів. Вони тут страшні розбійники; а все, що схоже на туриста, особливо молоді парочки, що проводять медовий місяць, часто є об’єктом різного роду неприємностей і пограбувань.
Ну, все складалося надзвичайно сприятливо; насправді я й сам думав найняти людину, щоб не підпускала до нас шакалів, а цим ми вбивали одним пострілом одразу двох зайців.
Лу явно була у захваті від цієї домовленості.
— О, але ви мусите дати нам ще якесь завдання, — сказала вона. — Якби ми могли допомогти знайти цю свиню!
— Не сумніваюся, що так і буде, — щиро сказав Фекліз, і ми потисли одне одному руки. — Як тільки події потребуватимуть вашої допомоги, я скажу вам, що робити. Але, звісно ж, ви маєте пам’ятати правила служби — цілковита таємність і безумовне виконання наказів. Стоїте ви чи вже падаєте, якщо рефері дає команду «аут», ви виходите з гри і ніхто вже не допоможе вам підвестися.