— Прикривай іззаду! — крикнув я до Лу.
Навряд чи їй треба було про це казати. У ній спалахнув дух справжньої англійки, що потрапила у скрутне становище.
Не відводячи з натовпу очей і дула мого револьвера, ми пробиралися до дверей. Один чоловік збирався жбурнути в нас склянку, але господар закладу вислизнув з-за барної стійки і вдарив його по руці.
Склянка розбилася об підлогу. Атака вщухла, і на нас посипався град прокльонів і погроз. Ми опинилися на свіжому повітрі, а також у руках півдесятка поліцаїв, що прибігли з обох кінців вулиці.
Двоє з них широким кроком направилися до закладу. Шум і галас вмить спинилися, як за помахом чарівної палички.
А тоді виявилося, що нас заарештовано. Нас почали допитувати італійською, швидко й нерозбірливо ставлячи питання. Ні Лу, ні я не розуміли зі сказаного ані слова.
З пивнички вийшов сержант. Він виглядав розумною людиною і одразу збагнув, що ми — англійці.
— Інґлєзе? — запитав він. — Інґлєзе?
— Інґлєзе, сіньоре, інґлєзе, — голосно і рішуче повторив йому я, ніби це залагоджувало всі проблеми.
Англійці, перебуваючи на європейському континенті, завжди мають ілюзію, що сам факт належності до англійського народу дозволяє поводитися як заманеться. І в цьому, зрештою, є велика доля правди, оскільки жителі Європи мають тверде переконання, що усі ми — безпорадні лунатики. Так, що нам дозволяють робити всілякі вчинки, яких би ніколи не потерпіли від припустимо нормальної людини.
У нашому теперішньому становищі я майже не сумніваюся, що якби ми були вбрані, як завжди, то нас просто б ввічливо провели до готелю або посадили до машини, без жодного галасу, хіба, можливо, сержант поставив би кілька формальних запитань, тільки для того щоб продемонструвати підлеглим свою важливість.
Але все було не так, і він підозріло хитав головою.
— Арме віетате, — сказав він серйозним тоном, вказуючи на револьвери, які все ще були в наших руках.
Я спробував пояснити йому суть нашої справи ламаною італійською. У той час як Лу намагалася перетворити пригоду на веселий жарт, заходячись нападом істеричного реготу. Що було набагато розумніше з її боку.
Але як на мене, то я вже налився кров’ю. Я не збирався терпіти якісь дурниці від цих клятих італійців. Незважаючи на римську кров, що законно й гордо тече у жилах найдавніших сімей Англії, ми завжди чомусь інстинктивно ставимось до італійців, як до негрів.
Ми не називаємо їх «макаронниками», як це роблять у Сполучених Штатах, обов’язково додаючи епітет «брудні»; але відчуваємо до них те ж саме.
Я почав звертатися до сержанта грубо й зневажливо, і цього звісно ж вистачило, щоб повернути баланс сил проти нас.
Нам зв’язали руки. Він сказав дуже різким тоном, що доведеться пройти до «комісаріо».
У мене було два суперечливих пориви. Перший — перестріляти цих собак і піти геть, другий — благати, як загублена дитина, щоб з’явився Фекліз і витяг нас з цих неприємностей.
На жаль, для обох поривів мене дуже вправно роззброїли, а Фекліза ніде не було видно.
Нас привели до поліцейського відділку та кинули у різні камери.
Навіть не сподіваюся, що мені вдасться описати ту лють, що кипіла всередині мене і не давала заснути цілу ніч. Я роздратовано відкидав будь-які спроби сусідів по камері виявити співчуття. Гадаю, вони інстинктивно побачили, що я ускочив у халепу не зі своєї вини, і як могли намагалися бути добрими до незнайомця, хоча й у свій власний грубий спосіб.
Найгірше у всій цій справі було те, що нас обшукали й відібрали невеличкий резервний запас, цю маленьку дорогеньку пляшечку із золотою кришечкою! А я б міг з її допомогою підняти собі настрій і просто посміятися з цілої пригоди, як уже купу разів робив до цього; та натомість я вперше відчув жахливий відчай наркотичної нужди.
Наразі це був тільки слабкий натяк на майбутнє жахіття. У мені було достатньо речовини, щоб якийсь час протриматися. Але навіть у такому вигляді справи були доволі кепські.
У мене було відчуття цілковитої безпорадності. Я вже почав шкодувати про те, що так рішуче відкидав спроби співкамерників зав’язати дружбу. Я підійшов до них і почав пояснювати, що я «сіньор інґлєзе» і маю «мольто данаро»; і якби хтось зробив мені ласку і пригостив понюшкою кокаїну, жестом показуючи, що мені потрібно, я був би неймовірно вдячний.
Мене зрозуміли одразу. Вони співчутливо сміялися, чудово розуміючи моє становище. Але, як це завжди буває, таємно пронести з собою бодай щось нікому не вдалося. Нічого не залишалося, як чекати до ранку. Я влігся на лавку і відчув себе жертвою дедалі гострішого роздратування.