Час тягнувся, як довга процесія спадкоємців Банко перед очима Макбет; а мій внутрішній голос постійно повторював: «Макбет зарізав сон, Макбет більше не буде спати ніколи!»
У мене було жахливе тривожне відчуття, що за мною стежить якийсь невидимий ворог. Мене охопила абсолютно безглузда злість на Фекліза, ніби це він був винен у тому, що я втрапив у халепу, а не я.
Доволі дивно, подумаєте ви, але я жодного разу не згадав про Лу. Мені було абсолютно байдуже, страждає вона чи ні. Моя голова була цілком заповнена особистими фізіологічними відчуттями.
Як тільки приїхав комісар, мене одразу привели до нього. Виглядало, що вони поставилися до нашої справи, як до дуже важливої.
У кабінеті вже була Лу. Комісар не розмовляв англійською, а перекладача знайти ще не встигли. Лу виглядала зовсім жахливо.
Необхідних умов, щоб привести себе в порядок, не було, так що у денному світлі увесь цей маскарад виглядав жалюгідно.
Її волосся було брудне й скуйовджене; обличчя бліде, вкрите червоними плямами нездорового рум’янцю. Очі мутні, червоні від налитої крові, з темними пурпуровими кругами навколо.
Я страшенно розізлився на неї за такий непривабливий вигляд. І тоді мені вперше спало на думку, що, мабуть, я і сам не схожий на принца Валлійського під час Епсомського дербі.
Комісар був невисокого зросту, з бичачою шиєю, та явно виходець з простого люду. Відповідно у нього було завищене почуття власної офіційної значущості.
Він розмовляв з нами без належної поваги та, здавалося, обурювався нашим незнанням його мови.
Що стосується мене, бойовий дух зовсім мене покинув. Усе, на що я був здатен, це назвати наші імена слабким голосом школяра, якого викликали до директора, і просити зустрічі з «Консуле Інґлєзе».
Коли помічник комісара почув, хто ми такі, він розхвилювався і почав упівголоса щось швидко говорити своєму начальнику. Нас попросили написати свої імена.
Я подумав, що це допоможе нам делікатно звідси вилізти. Я був упевнений, що «сер» перед моїм іменем зробить свою справу і навряд чи їх не зможе вразити «Кавалер Хреста Вікторії, Лицар-Командор» після нього.
Я анітрохи не сноб; але цього разу я справді був радий мати хоч якусь важливість.
Помічник комісара разом з нашими іменами вибіг з кімнати. Він повернувся за мить, увесь аж світився і звернув увагу комісара на одну з ранкових газет, вказуючи пальцем на допис і ледве стримуючи хвилювання.
Мій настрій покращився. Очевидно, якась світська хроніка згадувала про нас.
Комісар одразу змінив свою манеру говорити. Його новий тон був не те щоб зовсім дружнім і сповненим співчуття, та я списую це на його плебейське походження.
Він сказав щось про «Консуле» і провів нас в іншу кімнату. Помічник, без жодних сумнівів, дав нам зрозуміти, що тут ми будемо чекати на консула.
Минуло не більше як півгодини, але здавалося, що ціла вічність. Лу і я не мали, що сказати одне одному. Ми просто відчували сліпе бажання забратися подалі від цих жалюгідних людей, повернутися до «Калігули», прийняти ванну, поїсти і, понад усе, полікувати свої нерви за допомогою доброї міцної дози героїну та кількох щедрих понюшок кокаїну.
Розділ 10. Бульбашка лускає
Ми відчули, що наші поневіряння скінчилися, коли до кімнати, не поспішаючи, увійшов високий засмаглий англієць у фланелевому костюмі та панамі на голові.
Інстинктивно ми скочили на ноги, але він не звернув на це уваги, тільки подивився на нас краєм ока і скрутив на обличчі гримасу, щось між посмішкою та виразом сумніву.
Помічник комісара кивком голови запросив його до внутрішньої кімнати. Ми чекали й чекали. Я взагалі не міг зрозуміти, про що вони можуть там говорити так довго.
Але, нарешті, солдат, який стояв біля дверей, жестом закликав увійти і нас. Віце-консул сидів позаду на канапі. Голова його була похилена набік. Він кидав на нас гострі, пильні погляди й постійно гриз нігті, ніби у стані крайнього нервового збудження.
Мене переповнило почуття цілковитого приниження. То був раптовий, ефемерний, гарячковий спалах, але він виснажив як ніколи.
Комісаріо розвернув своє крісло до нашого спасителя і сказав щось, що явно означало: «Можете відкривати вогонь».
— Я тутешній віце-консул, — сказав він. — Я так розумію, ви наполягаєте на тому, що ви сер Пітер та леді Пендраґон.
— Так, це ми, — відповів я, роблячи жалюгідну спробу здаватися недбалим і безтурботним.
— Впевнений, ви мені пробачите, — сказав він, — якщо я дозволю собі ствердити, що в очах середнього італійського чиновника ви не зовсім на них схожі. У вас є ваші паспорти?