Він кинув газету, заклав руки за спину й пильно подивився мені в очі.
Я не міг витримати цього погляду. Звинувачення було таким безглуздим, таким жахливим і таким несподіваним! Я відчув, що провина читається у кожній лінії мого обличчя.
Затинаючись, я пробурмотів якесь невпевнене розлючене виправдання. Лу трималася набагато достойніше за мене.
— Але, я вас прошу, це абсурд, — запротестувала вона. — Пошліть когось за нашим агентом. Він знає сера Пітера ще з часів, як вони вчилися у школі. Це огидно і бридко слухати. Не розумію, як таке взагалі дозволили надрукувати.
Здається, консул розгубився і не знав, що робити далі. Він почав нервово перебирати пальцями ланцюжок від годинника.
Я опустився в крісло (я зауважив, що вони навіть не запропонували нам сісти, коли ми увійшли), й уся сцена зникла з моєї голови. Ніщо інше мене не цікавило, тільки несамовита потреба наркотиків. Я хотів їх фізично, хотів так, як до цього ніколи в житті нічого не хотів. Також їх потребував мій розум. Вони, й лише вони, могли б звільнити мою голову від усього цього збентеження та підказати мені шлях, як вибратися з цієї дурної халепи. Та найбільше я хотів їх морально. Мені бракувало духу, щоб вистояти під цим несподіваним шквалом інтенсивного вогню.
Втім, Лу трималася мужньо. Вона демонструвала хоробрість, хоча я бачив, що від стресу через усі ці обставини вона мало не зомліла.
— Пошліть за нашим агентом, Гектором Лярошем, — наполягала вона.
Консул знизав плечима.
— Але де його шукати?
— Як де, — сказала вона, — він, мабуть, шукає нас по всьому місту. — Після того як він прийшов до «Фауно Еббріо», побачив, що нас там немає, і дізнався, що там трапилося, він безперечно дуже переживає за нас.
— Насправді, я тоді не розумію, чому він не тут, — зауважив консул. — Він напевне вже давно мав дізнатися, що вас заарештовано.
— Можливо, з ним щось сталося, — сказала Лу. — Але це якийсь аж занадто дивний збіг обставин.
— Ну, такі речі трапляються, — погодився консул.
Він, здавалося, був з нею більш невимушеним, більш налаштованим, ніж коли говорив до мене. Її дивовижна врода та яскрава аристократичність не могли на нього не подіяти.
Я зловив себе на думці, що безмежно милуюся нею, але якось інакше, якось абсолютно по-новому. Ніколи не міг подумати, що вона може боротися з неприємностями з таким чудовим апломбом.
— Ви б не хотіли сісти у крісло? — спитав консул. — Упевнений, що ви дуже втомилися.
Він підставив для неї крісло і повернувся на своє місце на канапі.
— Розумієте, це трохи дивно, — продовжував він. — Насправді, я не вірю усьому, що пишуть у газетах. Та є кілька дуже дивних моментів у цій ситуації, які ви самі, здається, не помічаєте. І я дозволю собі визнати, що те, що ви їх не помічаєте, справляє дуже позитивне враження.
Він зробив паузу, прикусив губу і витягнув шию.
— Все дуже заплутано, — нарешті продовжив він. — Факти, які у нашому випадку на поверхні, є безперечно жахливими. Вас знаходять перевдягненими в одному з найгірших місць Неаполя, ще й зі зброєю в руках, що є «штреньгст ферботен», як кажуть у Німеччині. З іншого боку, ваш звіт підтверджує, що ви повні придурки, якщо пробачите мені відвертість цього виразу, але він також багато про що говорить на користь вашої невинуватості, й немає жодних сумнівів, що ви з Британії, — дружньо посміхнувся він, — і, гадаю, я повинен зробити для вас усе, що в моїх силах. А тепер прошу вибачення, поки я піду поговорю з моїм місцевим другом.
Лу повернулася до мене з переможною посмішкою на обличчі — однією з тих старих гордих посмішок, за винятком того, що її, так би мовити, вона витиснула із серця невимовної агонії.
Тим часом комісаріо активно жестикулював і кричав на консула, який відповідав йому не менш емоційно, втім явно зберігаючи свою непереборну апатичність.
Тоді розмова раптово обірвалася. Двоє чоловіків підвелися.
— Я про все домовився з моїм тутешнім другом, враховуючи його досвід роботи з нечемними, зухвалими туристами з Британії. Ви підете зі мною до консульства під захистом двох його людей, — він саркастично посміхнувся, — через побоювання, що ви ускочите у якусь нову халепу. Вам повернуть усі ваші речі, окрім зброї, яку носити заборонено.
Він і не здогадувався, яка хвиля радості прокотилася нами при цих останніх словах!
— Я пошлю одного зі своїх помічників разом з вами на Капрі, — сказав він, — ви заберете свої паспорти, гроші та усе необхідне й одразу повернетеся до мене, щоб ми могли перевести наше хитке становище у більш стійке положення.