— Здається, він стежив за нами у Парижі, — сказала вона. — Мабуть, він дізнався, що ми витратили гроші, які збиралися вкласти у його аферу, і вирішив, що тепер якось потрібно забрати наші коштовності й залишок готівки.
Раптом вона знесилено сіла у крісло і почала плакати. Плач переріс у нестримну і таку схвильовану істерику, що менеджерові довелося послати за найближчим доктором.
Купка персоналу й один або двоє гостей зібралися в атріумі готелю. Швейцар, який стояв біля вхідних дверей, став центром їхньої уваги.
— Як же, безперечно, — переможно проголосив він ламаною англійською. — Якщо пан Лярош, він відбув на човні зранку о сьомій. Думаю, ви його ніколи не спіймати.
Події останніх кількох годин відкрили в мені, так би мовити, друге дихання. Я повернувся до помічника консула і почав говорити. Та мій голос, здається, виходив скоріше не від мене, а від звіра, що сидить усередині, справжнього Пендраґона, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, створіння зі сліпими інстинктами й автоматичним апаратом мислення.
— Бачите, як виходить, — я почув, як говорить мій голос, — немає паспортів, немає грошей, немає одягу — нічого!
Я говорив про себе від третьої особи. Що ж до готелю, увесь процес життєдіяльності у ньому автоматично зупинився. Купка персоналу дзижчала, наче рій комарів.
Помічник консула зрозумів ситуацію досить чітко; але я побачив, що недовіра детективів сильно зросла. У них аж руки свербіли заарештувати мене на місці.
Помічник, не затинаючись, нескінченно довго сперечався з ними. Здається, найбільш ніяково з усіх на Капрі почувався менеджер, який мовчки звертався до небес — на землі й так не було кому його слухати.
Ситуація зрушила з місця, коли знову з’явилася повисла на руці покоївки Лу, а за нею — доктор, який мав такий вигляд, ніби щойно вчергове зустрівся у відкритому бою з Царем Жахів і вибив з нього все лайно.
Лу надзвичайно тремтіла і то блідла, то вкривалася червоними плямами. Я ненавидів її. Це вона втягнула мене у цю халепу.
— Що ж, — сказав помічник консула, — нам потрібно просто повернутися до консульства та пояснити, що сталося. Не переживайте, леді Пендраґон, — сказав він. — Не може бути й сумніву, що цього чоловіка дуже швидко схоплять і вам повернуть усі ваші речі.
Звичайно, у мене достатньо здорового глузду, щоб розуміти, що він сам не вірить жодному слову з того, що каже. Прислів’я «злодій злодія швидше зловить» не прийнятне для Італії. Якщо злодій вартий крадіжки, це буде вже зовсім інша історія.
Цього вечора не було човна назад до Неаполя. Нічого не залишалося, як чекати до ранку. Менеджера переповнювало співчуття. Він приніс нам одяг, якщо й не зовсім той, до якого ми звикли, та все ж кращий за ті жахливі шмати, у які ми були вбрані. Він замовив нам особливу вечерю із чималою кількістю шампанського та наказав подати його у найкращому номері готелю.
Його інстинктивний такт італійця підказував не пропонувати нам наші попередні кімнати.
Він заглядав до нас час від часу, щоб подивитися як ми, сказати кілька підбадьорливих слів і запевнити, що телеграфом розіслано усі необхідні розпорядження, щоб схопити пана Ляроша-Фекліза.
Нам вдалося добряче напитися за цілий вечір, але це не дуже підняло настрій. Шок був надто великий, а розчарування — надто огидним. Ба більше, було зовсім відсутнє те, що було, зрештою, головною рушійною силою нашого життя — наша любов один до одного.
Вона зникла, ніби її спакували разом з нашими речами. Єдине наближення до співчутливого зв’язку між нами прийшло тоді, коли Лу, практична в усьому до кінця, видобула наш жалюгідно малий запас героїну та кокаїну.
— Це все, що ми маємо, — прошепотіла вона з болем у душі, — до бог його знає якого часу.
До того ж ми страшенно боялися, що і це можуть забрати. Нас гризла сильна тривога через невирішене питання з поліцією. Ми вже навіть почали сумніватися, чи консул не обернеться проти нас і не відкине нашу історію як низку очевидно неправдивих фактів.
Ранок був прохолодним, від чого ми постійно тремтіли. Спали ми погано, постійно прокидаючись від жахливих кошмарів.
Ми не могли довго стояти на палубі. Було надто холодно, і море було неспокійним. Ми спустилися до каюти, де тремтіли від холоду та страждали від морської хвороби.
Коли дісталися консульства, ми вже були просто фізичними уламками. Проте там нас чекала неабияка удача. Наші речі знайшли у готелі в Сорренто. Звичайно, все, що можна продати, винахідливий Фекліз забрав собі, включно із запасами наркотиків.