Але принаймні ми мали наші паспорти та якийсь одяг; а сам факт того, що знайшли наш багаж, звичайно, підтверджував правдивість нашої історії.
Консул був надзвичайно люб’язним й особисто повернувся разом з нами до комісаріо, який був досить привітним і відпустив нас з твердим переконанням, що усі англійці божевільні, а ми, зокрема, якщо і мусимо десь мандрувати, то тільки у дитячому візочку.
У нас пішло три дні на те, щоб замовити телеграфом та отримати гроші з Англії. Ходити вулицями Неаполя було страшенно принизливо. Ми почувалися так, наче на нас постійно вказують пальцем, як на комічний епізод у вельми низькопробному фільмі.
Ми позичили достатньо грошей, щоб поправити свої справи і просуватися далі, й, звісно ж, витрачали їх тільки на одне. Ми зупинилися у невеличкому готелі, рідко відвідуваному англійцями, і вилазили ввечері у пошуках наркотиків.
Це була сама собою брудна епопея пригод і неприємностей. Нашим постійним супутником був так званий гід найнижчого класу. Стомлені духом, ми волочилися від однієї брудної підозрілої вулички до іншої; довго пошепки спілкувалися з тією частиною людства, що любить поратися у смітниках, і досить часто за непомірну ціну купували різні нешкідливі порошки, ризикуючи при цьому стати жертвою майбутнього шантажу та інших, можливо, ще гірших, речей.
Та потреба наркотиків невблаганно гнала нас уперед. Кінець кінцем ми знайшли чесного дилера і купили в нього невелику дозу справжнього кайфу. Але, так виглядає, після цього краще нам не ставало. Навіть великі дози насилу повертали нас до нормального стану, я маю на увазі — до стану перед знайомством з наркотиками. Ми були схожі на Європу після війни.
Найгірше та найкраще, що ми могли, це відчувати страшенну огиду до самих себе, одне до одного, до Неаполя та до життя в цілому.
Пригодницький дух авантюризму помер, так само як помер дух любові. Після дуже доброго обіду в «Ґамбрінусі» ми набралися моральної мужності, рівно настільки, щоб твердо вирішити позбутися усієї цієї жахливої атмосфери.
Наша любов перетворилася на те, що ми просто трималися одне за одного, як двоє, що йдуть на дно. Ми дали собі тверду обітницю повернутися до Англії, зробити це якомога швидше, й потисли на цьому руки.
Припускаю, що я б і цього не осилив. Але укотре мені допомогла Лу. Ми сіли у «веттура» і вже всередині купили собі квитки.
Ми поверталися до Лондона з підібганими хвостами, але ми поверталися до Лондона!
Книга II. Inferno
Розділ 1. Голодний пайок
17 серпня.
Ми у «Савойї». Кокі пішов на зустріч зі своїм адвокатом. Він виглядає просто жахливо, бідний хлопчик. Йому страшенно соромно за те, що дозволив тому Феклізові себе ошукати. Але звідки він міг знати?
Це я насправді в усьому винна. Я повинна була відчути підступ.
Сама почуваюся паскудно. У Лондоні страшенна спека, набагато спекотніше, як було в Італії. Я хочу до Барлі Ґрандж, хочу там жити. Ні, я хочу повернутися туди, де ми були. Г залишилося зовсім мало. К є ще багато; тільки його дуже сильно хочеться.
Я переживаю, чи це справжній порошок. Його дія вже не така, як була раніше. Спочатку все йшло дуже швидко. Тепер уже ні.
Він робить твій розум переповненим, витягує на поверхню усі деталі; але коли думаєш, говориш і дієш, ти вже не відчуваєш тієї дивовижної швидкості. Підозрюю, річ у тім, що ми виснажилися.
Я, мабуть, запропоную Кокі, щоб ми збилися на тиждень, відновили свої фізичні сили і почали наново.
З іншого боку, я можу зателефонувати Ґретель і подбати про серйозні припаси. Якщо ми збираємось жити у Барлі Ґрандж, нам доведеться запастися кокаїном так, щоб, як свині, у ньому валятися. Там, на місці, у нас не буде можливості його роздобути; і до того ж потрібно бути обережними...
Це ж серпень! Звісно, Ґретель немає у місті — вона у Швейцарії, сказав дворецький. Вони не знають, коли вона повернеться. Боюся, аж тоді, коли збереться парламент...
Кокі повернувся до обіду з дуже стурбованим виразом на обличчі. Містер Волф прочитав йому добру нотацію стосовно витрачання грошей. Що ж, цілком правильно. Ми були ще ті марнотратники.
Кокі хотів витягти мене до крамниці й купити мені коштовностей, щоб відновити вкрадене; але я не дала йому цього зробити, ну хіба новий годинничок і обручку.
Я почуваюся неспокійно через неї. Втратити обручку — дуже погана прикмета. Таке відчуття, ніби нова обручка зовсім не моя.
Ми довго обговорювали відсутність Ґретель. Ми спробували кілька місць, але нічого там не дістали. Шкода, що Кокі не показав свій диплом.