19 серпня.
Прогулянка по Бонд-стрит притупила і знудила нас. Несподівано ми пішли одразу спати, а прокинулися вже сьогодні вранці. Не розумію, чому такий довгий сон не відновлює мої сили. Ми зовсім виснажені.
Кокі сказав, що нас поправить їжа, і подзвонив, щоб замовити сніданок у ліжко. Та коли його принесли, ніхто з нас їсти не зміг.
Пам’ятаю, як Аід говорила про духовне життя. Ми готувалися посісти свої місця у новому людському порядку. І дуже правильно, що тобі доводиться переживати певний ступінь дискомфорту. Без цього неможливо. Це природний шлях...
Ми привели себе до ладу за допомогою п’яти або шести доз героїну. Немає сенсу приймати кокаїн, якщо тобі ще недостатньо добре...
Залишок і правда жалюгідно мізерний. Чорт забирай ці дурні традиційні відпустки. Вкрай нечесно було з боку Ґретель так нас підводити.
Ми пішли до кафе «Вістерія». Хтось представив нас комусь, хто казав, що може дістати все що захоче.
Але тепер з’явилася нова неприємність. Поліція вважає, що приділяти увагу кримінальній хвилі проблематично й небезпечно. До того ж вони дуже зайняті посиленням обмежень і правил. Англія після війни вже зовсім не та. Ви ніколи не знаєте, де перебуваєте. Ніхто вже не цікавиться політикою так, як раніше, і нікого більше не хвилюють великі ідеї.
Мене вчили про роль Великої хартії вольностей і свободу особистості, що свобода поволі розширяється від прецеденту до прецеденту й так далі.
Права громадян тупо порушують безпосередньо перед нашим носом, а ми навіть не помічаємо цього. Наскільки мені відомо, вбирати зелений капелюшок до рожевої сукні може бути кримінальним злочином.
Ну, це і є злочин; але сумніваюся, що це справа поліції.
Якось я прочитала в газеті, що народне зібрання Філадельфії ухвалило рішення, що спідниця має бути не менше як сім з половиною дюймів від землі — або не більше. Не знаю, більше чи менше, і не розумію чому. У всякому разі, через це все ціна на кокаїн підскочила від фунта за унцію до скільки зможеш заплатити. Ясно, що тепер усі його хочуть, потрібен він тобі чи ні, й звісно ж усім зрозуміло, крім членів парламенту, якщо ти пропонуєш чоловікові заплатити за річ у двадцять або тридцять разів більше, ніж вона коштує, він зробить усе можливе, щоб її втулити...
Ну, з’ясувалося, що цей чоловік — шахрай. Він спробував у темноті продати нам сніг у пакетиках. Він намагався не дати Кокі перевірити порошок, вдаючи, що боїться поліції.
Але так сталося, що найбільший козир Кокі — знання хімії. Він був не з тих, кому можна втулити натрієву сіль борної кислоти по гінеї за понюшку. Він сказав хитруну, що скоріше візьме проносні пігулки Бічема.
Що я люблю у Кокі, це те, який він гострий на язик. Але, так чи інакше, спалахи дотепності вже не такі, як були — не так часто, я маю на увазі. Ба більше, він, здається, почав жартувати сам до себе.
Переважно я не розумію, що він хотів сказати. І ще — він почав багато говорити сам із собою. У мене з’явилось відчуття абсолютної відрази до цього.
Не знаю, чому так. Мене безпідставно дратує будь-яка дрібниця. Думаю, це через те, що будь-яка, навіть приємна пригода відволікає мій розум від однієї направду важливої думки — як поповнити запаси, податися до Кента, відлежатися якийсь час і, як місяць тому, продовжити насолоджуватися життям. Я впевнена, якщо ми так зробимо, почуття повернуться, а кохання — це єдина важлива у цьому чи наступному світі річ.
Я відчуваю, що воно вже близько, ось-ось за рогом, але помиляюся на добру милю. Від цього стає ще гірше — бути так близько й водночас так далеко...
Дивна річ щойно спала мені на думку. Щось у тебе в голові перешкоджає думати про те, що ти сильно хочеш.
З нашого боку було зовсім нерозумно полювати за кайфом по всьому Лондону та мати справу з брудними покидьками, як це було у Неаполі. До сьогодні нам і в голову не приходило, що для цього потрібно просто поїхати до царя Лама. Він дасть нам усе, що потрібно, ще й за чесну ціну.
Дуже дивно, що ця ідея прийшла до Кокі. Я знаю, він ненавидить Лама. Втім, він ніколи цього не казав, хіба мимоволі, від гніву, який, як я знаю, нічого не означає...
Ми поїхали до студії на таксі. От клята удача, він десь пішов! Там була дівчина, висока, струнка жінка, з білим клиноподібним обличчям. Ми спробували натякнути, але вона не зреагувала. Хоч які ми були нещасні, та не хотіли зіпсути ринкову точку, відверто повідомивши їй, за чим прийшли.
Лам має бути зранку, сказала вона.