Ми сказали, що прийдемо об одинадцятій.
Ми поїхали назад. Ніч минула паскудно, у додержанні економії. Ми не наважувалися сказати одне одному, чого насправді дуже боїмося: що може так статися, що Лам покине нас у біді...
Я не можу заснути. Кокі теж не спить, лежить з широко розплющеними очима та витріщається на стелю. Він не ворушить жодним м’язом. Мене бісить, що він не звертає на мене уваги. Та, зрештою, він теж мені не цікавий. Я не можу вгамуватися, як той Вічний жид. Водночас я не можу нічим зайнятися. От шкрябаю собі у щоденнику. Мені чомусь стає легше, якщо записувати те, що відчуваєш.
А от, що вкрай бридко, я розумію, що роблю. Оті скиглення, незв’язні дурниці це сурогат, що зайняв місце любові.
Чим же я завинила, щоб втратити кохання? Я почуваюся померлою та покинутою, в якомусь страшному місці, де немає нічого, крім голоду та спраги. Нічого — означає що завгодно, тільки не наркотик, а сам наркотик не має ніякого життєво важливого значення.
20 серпня.
Я страшенно змучена, страшенно, страшенно!..
Мої передчуття стосовно Лама справдилися. Відбулася дуже неприємна сцена. Ми обоє були жахливо розбиті, коли дісталися туди. (Ніяк не можу відігріти руки й ноги, і чомусь важко писати.)
Пітер Пен подумав, що найкраще буде у жартівливій формі нагадати про те зауваження, щоб ми зверталися, коли він буде потрібний, а тоді пояснити конкретніше, чого ми хочемо.
Але він грубим чином зняв слова з язика.
— Навіть нічого мені не кажіть, — сказав він. — Надто вже очевидно, чого вам бракує.
Він сказав це ухильно, щоб не образити; але ми здогадалися, що він має на увазі, що нам бракує розуму.
Втім, Пітер стояв на своєму, як відважне маленьке чортеня. Ось за що я його люблю.
— О, так, героїн, — сказав Лам, — кокаїн. На превеликий жаль, вони в нас зараз закінчились.
Тварюку, здається, зовсім не хвилювало наше горе. Він зобразив нам перепрошення адміністратора магазину.
— Але дозвольте вам показати, які в нас справи з морфієм.
Кокі та я несміливо перезирнулися. Без сумніву, морфій — це краще, ніж нічого. А тоді, уявіть собі, тварина витягла з обертової етажерки журнал із синьою обкладинкою і прочитала нам уголос довжелезну поему. Його інтонація була такою драматичною, а картина, яку він змальовував, була такою живою, що ми сиділи й слухали як зачаровані. Здавалося, що він довгими кліщами викручує усі наші нутрощі. Після цього він передав вірші мені.
— Вам слід вклеїти їх, — сказав він, — до вашого Магічного щоденника.
Я так і зробила. Важко відповісти, чому я це зробила. У самокатуванні є якесь задоволення. Невже це воно?
Спрага!