Невже достатньо укол набрати
Із чаклунського джерела,
Щоб улестити душу,
Заманити до пекла?
Невже дух людський відучився
Своїх власних богів боятися,
Аби тихо й зрадливо
Біля демона ніг звиватися?
Після довгих віків дивовижних
Припливів і грому володарю,
Престолу Землі повелителю
Невже аж така загроза —
Сік маленької квітки?
Ой, лихо! Здолав буревій
Усіх армій гріхи,
Та це єдиний двобій,
Де не зміг перемогти.
Рабство жадоби — не спрага,
Як тут нікчемно згадано,
Не у мозку змордованім —
В душі жорстоко роздертій!
Про найгірше лиш смієш не думати!
А за тими жахіттями,
Пеклом болю фізичного,
У мозку затерплому,
В кінці часу і простору,
У безодні незміряній —
Обличчя сховалося!
Це вона віднайшла мене
У морфію медового місяця;
Шовком залізним обплутала,
У молочній отруті втопила,
І руками стискає мене,
Душить аж до екстазу,
Що — так рідко! — приходить
Зі встромленням голки.
Пильно в очі вдивляється,
Їй вмовляти не треба
Раба поцілунок зробити,
Коли з жахом той розуміє,
Що утроба гадюки
Із чорними плямами
На смолистій іржавій лусці
Це його домовина —
Диба наструнчена,
Де він стогне і виє!
Високе чоло випинає,
Косі від нестями
Дикі монгольськії очі
Примружено розглядають
Речі, за небо та зорі величніші, —
Грубий, набряклий, звірячий,
В трьох місцях перебитий,
Її ніс чує здобич,
А нижче — уста,
Що, ікла змії ховаючи,
Скрапують кров’ю
На вим’я отруйне.
Брижами взялися схили,
Дух знемагає й здригається
Від іще гіршої муки попереду.
Оля! Золота принада,
Болем безкрайнім вражена,
Тіла і мозку
Приречена подруга!
Хтиво дивиться в очі
Й розпусно у вуха обдурені
Таємне закляття шепоче
Неволі своєї.
Жахіття просто нестерпне,
Та спокуса іще сильніша.
Дим глузду з кадила
Стелиться все густіше!
Позаду мене і вище
Та, що — любові дзеркало.
Пальці, пришпорені золотом,
З блискучими гострими нігтями
Гнучко сплітає вона,
Щоб впиватися в мозок.
Її похіть — холодна загроза,
Бліді, як в китайців, щоки,
Липкі, мов у спрута, губи,
Зубами, що чорнії знизу,
Здирає пучки на пальцях.
Досить було раніше
Вколотись, щоб її накликати:
Бачив любові втілення,
Як вона вперше збудилася.
Та з часом дізнався я
Бридку понад всяку огиду
Правду гірку й неприкриту.
Чорна чума пекельна
Хворим цілунком любить,
Й видно пустули нагноєні,
Коли гаспид її голубить.
Дракон спокуси і страху,
Міцно прикутий до мертвих,
Тигр люті і пристрасті,
Живий слиз припорошений,
Пронизливий сором, мов полум’я,
Зла пошесть вагітної оргії,
Безпідставна ненависть без імені —
Оргазм, смерть, трагедія!
Тепер розумієте,
Як ниці налякані очі
Від жаху блищать, мов
Пелюстки огидної квітки?
Сміх позбавлений легкості,
Журбу змінила агонія,
Смерть спокій здолала,
Вона збожеволіла?
Вона ледаче чекає,
Поки місяць вбиває сонце,
Тріумф її близько —
От-от забере мене повністю.
А ви, пуритани нікчемні,
Не знайомі з жадобою морфію,
Бридитесь, як назвати вас браттями,
Скривились на моє марення.
Дурні, сім раз обдурені,
Про неї не знаєте? Що ж
Вона і без посмішки
Жбурне вас у пекло!
Морфій — лиш іскорка
Вогню цього вічного,
Жадоби вінець!
Жадань усіх символ!
Чим хочеш, ти будеш в нім —
Зорі Полин раб!
Як копнути, думки — маячня,
Відчуття, як розібратися, — біль.
Хотілося б у цьому сумніватися!
Втекти від нестерпних мук божевіль,
Та навіть смерть не дасть врятуватися!