Я дістала раптові напади абсолютної втоми. Наркотик поправив би мої справи. Ніщо інше не діє. Усе, що відбувається навколо, викликає бажання нюхнути порошку, а кожна понюшка сприяє тому, що щось відбувається. Ти не можеш утекти з клітки, але заплутаність становища викликає у мене... ну ось, я не можу додумати, що я збиралася сказати. Мій мозок раптово перестає працювати. Це як впустити дамську торбинку. Ти зупиняєшся, щоб її підняти, все порозсипалося, і завжди здається, ніби щось загубилося. Ти не можеш згадати, що саме, але прикре відчуття залишається, і воно дуже гостре. Воно змішується з незрозумілим страхом. Я часто забувала речі раніше — це стається з усіма, постійно, але нікого це не турбує.
Але тепер, щоразу як я згадую, ніби щось забула, я не можу зрозуміти, що стало причиною безладу в голові — чи Г, чи К, чи суміш обох...
Мої думки постійно повертаються до цього американського негра, якого ми зустріли у Неаполі. Він казав, що сніг робить людей «мінливими і скептичними». Це такий дивний вираз. Мені здається, під «скептичними» він мав на увазі «підозрілими». У всякому разі, це про мене. Мінлива — я не можу зосередитись на речах, як могла це робити раніше, окрім, звісно, однієї речі. Та навіть думки про цю одну річ плутаються у голові, в них немає ясності. Це — біль, страх, страждання і якийсь зловісний захват. І я з підозрою ставлюся до всіх, кого бачу.
Мене турбує, чи вони здогадуються, що я вживаю, і чи вони можуть зробити щось жахливе. Я завжди чекаю від людей якогось брудного підступу, і це зовсім не примарна ідея. Відтоді, як я зустріла Кокі, я побачила більше підлості й підступності, ніж за все своє життя досі.
Здається, ми якимсь чином потрапили в дурну компанію. І до того ж я не можу довіряти, як раніше, своїм давнім друзям. Вони усі однакові. Чи це мені тільки так здається? Як мені знати? Вони й справді поводяться дивно. Я розгублена. Як ти можеш бути впевненою в усьому? Не можеш. Що довше думаєш про це, то більше починаєш розуміти, що так воно і є.
Подивіться, як підвів нас Фекліз. Наскільки я знаю, навіть у таких милих жінок, як Ґретель і Мейбл Блек, є свої приховані мотиви. Я вже з підозрою дивлюся на себе. Здається, це вже занадто.
Треба йти додому. Боже, сподіваюся Кокі десь щось роздобув!..
Я зустріла Мейбл Блек, що виходила з пасажу Берлінгтон. Вона виглядала чудово, вся усміхнена, у дуже короткій білій спідничці та нових лакованих чобітках майже до колін. Їй, мабуть, страшенно гаряче в них. Вона потягла мене до одного модного закладу попити чаю. Там були світильники з рожевими абажурами, світло від яких відбивалося на блакитній стелі, що у поєднанні утворювало дивовижний пурпуровий колір.
Ми вибрали затишний куточок, обкладений найчарівнішими подушками, що я коли-небудь бачила, відгороджений канарковими шторами, з двома великими плетеними кріслами й низеньким столиком. Вони подавали чудовий чай у вишуканій, майже прозорій порцеляні й цигарки «Доллі» з додаванням пелюсток троянди.
Мейбл говорила зі швидкістю сто миль на хвилину. Вона знайшла золоту жилу — романтичного хлопця шістдесят п’яти років. Він купив їй хлист для верхової їзди з різьбленою ручкою зі слонової кістки; голова скакуна з рубіновими очима та золотим хомутом.
Я спитала її жартома, чи це для того, щоб він був чемним? Втім, по-справжньому її захоплювало лише одне — це Г. Вона мала цілу пляшечку і щедро насипала мені його у конверт.
Перший пішов! О, яка це насолода! І знову — які ми все ж таки дивні! У мить, як він з’явився у моїй торбинці — у моїй крові, — мій мозок почав працювати вільно. Оце дратівливе потьмарення свідомості щезло, як нічний кошмар, коли прокидаєшся — кошмар, де ти задихаєшся. І тут мене осінило: цей ефект зовсім не від Г або навряд чи від нього. Коли ми знову його дістали у Неаполі, він не сильно покращив наш стан.
Тоді чому мене сьогодні перенесло на небеса? Чому я знайшла свої крила?
Відповідь прийшла так само швидко, як і запитання. Це атмосфера навколо Мейбл і те, що відступила моя тривога. Разом з цим з’явився раціональний страх перед наркотиком. Я спитала, чи немає у неї якихось проблем через вживання.
— Ти не можеш заснути без нього, — сказала вона, але з таким виглядом, ніби це не має великого значення, — і час від часу це грає тобі на нервах.
Вона мусила бігти до свого кавалера, щоб встигнути піти з ним на вечерю. Я повернулася до нашої брудної маленької комірчини, переповнена радістю по самі вінця. Кокі лежав на ліжку в незграбній позі. Його пригніченість досягла неймовірної глибини. Він навіть не поворухнувся, коли я увійшла. Я підбігла до нього й обцілувала з усіх боків. Його очі були запалені, запухлі, а з носа текло.