Выбрать главу

Про найгірше лиш смієш не думати! 

А за тими жахіттями,  Пеклом болю фізичного,  У мозку затерплому,  В кінці часу і простору,  У безодні незміряній —  Обличчя сховалося!»

12 вересня.

Тільки-но я дописала цю думку, як увійшов Пітер. Він виглядав набагато веселішим, а у руках мав повно книжок.

— Ось, — сказав він, кидаючи їх на ліжко, — це освіжить мою пам’ять, якщо виникнуть якісь проб­леми з зупинкою. Я покажу панові царю Ламу, що означає бути Пендраґоном.

Я розповіла йому про Мейбл. І тут сталася дивна річ. Замість того щоб засмутитися, ми відчули потік дивовижного піднесення, спочатку з’явилися неве­лич­кі хвильки, а тоді воно почало бурхливо вирувати у кожному нерві. Так, ніби думка про її смерть зба­дьорила нас. Він уперше обійняв мене за останні тиж­ні, чи це вже місяці? Його гарячий подих, як змія, обвився навколо мого вуха і напружив моє волосся, наче електрична машина. З дивною, страшною силою в голосі, тремтячи від захоплення, він випалив п’янкі слова:

«Оля! Золота принада  Болем безкрайнім вражена,  Тіла і мозку  Приречена подруга!  Хтиво дивиться в очі  Й розпусно у вуха обдурені  Таємне закляття шепоче  Неволі своєї».

Кімната попливла у мене перед очима. Завитки темно-синього диму, що вибухав малиновими спалахами, закрутилися навколо нас у спіраль.

Він схопив мене, наче дістав якийсь епілептичний шал, і почав кружляти у дикому танці. Я інтуїтивно відчувала, що він спостерігає те ж саме видіння, що і я. Наші душі розчинилися й утворили одну — величезну примару, що обгорнула нас.

Я прошипіла крізь зуби наступні рядки, відчуваючи себе вогнедишним драконом.

«Жахіття просто нестерпне,  Та спокуса іще сильніша.  Дим глузду з кадила  Стелиться все густіше!»

Ми захекалися. Мій хлопчик сів на краю ліжка. Я підповзла ззаду, накрила його лице своїм волоссям і вп’ялася нігтями в шкіру його голови.

Ми жили героїновим життям, життям у світі ду­ші. Ми ототожнювали себе з героями поеми. Він був поетом, обплутаним маками, отруйними маками, що забруднюють його кров, а я була привидом, що живе у його маренні, огидною вампіркою, яка заволоділа ним.

Невеличкі краплини крові виступали на шкірі його голови і перетворювалися під моїми жадібними нігтями на чорні згусточки. Він промовляв наступні рядки, наче його хтось жорстоко змушує це робити. Якась непереборна необхідність виривала з нього ці слова. Тон його голосу був безбарвним, ніби нестерпні муки з’їдають його душу. Й уся ця агонія і відраза проявлялися у гидкій чарівності. Він переживав такий пароксизм задоволення, який са­ме задоволення ніколи не могло йому дати. А я була «Олею», я була його коханням, його дружиною, світом без кінця й краю, демоном, чиїм найвищим захватом було б знищити його.

«Позаду мене і вище  Та, що — любові дзеркало.  Пальці, пришпорені золотом,  З блискучими гострими нігтями  Гнучко сплітає вона,  Щоб впиватися в мозок.  Її похіть — холодна загроза,  Бліді, як в китайців, щоки,  Липкі, мов у спрута, губи,  Зубами, що чорнії знизу,  Здирає пучки на пальцях».

Я різко відсмикнула його голову назад і прилинула своїми вустами до його уст. Я всмоктала його подих у свої легені. Я хотіла задушити його, але для цього було ще достатньо часу. Спершу я б помучила його, на кілька років довше.

Я відскочила від нього. Він важко дихав. Коли йому стало легше дихати, він кинув на мене жах­ливий погляд своїх невидячих очей з зіницями, як вістря голок.

Він почав з романтичного смутку і закінчив демонічним тріумфом:

«Бачив любові втілення,  Як вона вперше збудилася.  Та з часом дізнався я  Бридку понад всяку огиду  Правду гірку й неприкриту».

Ми кричали від захвату й зайшлися від нападу істеричного реготу. Ми вийшли з нього зовсім знесилені. Треба було трішки поспати.

Коли я прокинулась, він сидів за столом, читаючи у світлі жовтої гасової лампи книжки, які приніс із собою.

Якимсь чином минуле вимилося з нас. Ми рішуче налаштувалися зупинитися з Г, та книжки не ду­же у цьому допомогли. Вони написані у дуже по­зитивному ключі. Автори сварилися між собою, як учасники Мирної Конференції.

Утім, усі вони дійшли згоди з двох питань: що перемогти звичку завдяки власним зусиллям — поза межами людських можливостей. У кращому разі, є лише жалюгідно слабка надія. Єдиний шанс — «лікування» у закритому закладі. Причому всі наводять дуже детальні описи жахіть і небезпеки цього процесу. Лікар, за їхніми словами, повинен викинути із свого серця усі людські почуття і безжалісно від­мов­ляти у благаннях пацієнта. До того ж він завжди повинен мати при собі заготовлений шприц — у разі загрозливого для життя колапсу.