Про найгірше лиш смієш не думати!
12 вересня.
Тільки-но я дописала цю думку, як увійшов Пітер. Він виглядав набагато веселішим, а у руках мав повно книжок.
— Ось, — сказав він, кидаючи їх на ліжко, — це освіжить мою пам’ять, якщо виникнуть якісь проблеми з зупинкою. Я покажу панові царю Ламу, що означає бути Пендраґоном.
Я розповіла йому про Мейбл. І тут сталася дивна річ. Замість того щоб засмутитися, ми відчули потік дивовижного піднесення, спочатку з’явилися невеличкі хвильки, а тоді воно почало бурхливо вирувати у кожному нерві. Так, ніби думка про її смерть збадьорила нас. Він уперше обійняв мене за останні тижні, чи це вже місяці? Його гарячий подих, як змія, обвився навколо мого вуха і напружив моє волосся, наче електрична машина. З дивною, страшною силою в голосі, тремтячи від захоплення, він випалив п’янкі слова:
Кімната попливла у мене перед очима. Завитки темно-синього диму, що вибухав малиновими спалахами, закрутилися навколо нас у спіраль.
Він схопив мене, наче дістав якийсь епілептичний шал, і почав кружляти у дикому танці. Я інтуїтивно відчувала, що він спостерігає те ж саме видіння, що і я. Наші душі розчинилися й утворили одну — величезну примару, що обгорнула нас.
Я прошипіла крізь зуби наступні рядки, відчуваючи себе вогнедишним драконом.
Ми захекалися. Мій хлопчик сів на краю ліжка. Я підповзла ззаду, накрила його лице своїм волоссям і вп’ялася нігтями в шкіру його голови.
Ми жили героїновим життям, життям у світі душі. Ми ототожнювали себе з героями поеми. Він був поетом, обплутаним маками, отруйними маками, що забруднюють його кров, а я була привидом, що живе у його маренні, огидною вампіркою, яка заволоділа ним.
Невеличкі краплини крові виступали на шкірі його голови і перетворювалися під моїми жадібними нігтями на чорні згусточки. Він промовляв наступні рядки, наче його хтось жорстоко змушує це робити. Якась непереборна необхідність виривала з нього ці слова. Тон його голосу був безбарвним, ніби нестерпні муки з’їдають його душу. Й уся ця агонія і відраза проявлялися у гидкій чарівності. Він переживав такий пароксизм задоволення, який саме задоволення ніколи не могло йому дати. А я була «Олею», я була його коханням, його дружиною, світом без кінця й краю, демоном, чиїм найвищим захватом було б знищити його.
Я різко відсмикнула його голову назад і прилинула своїми вустами до його уст. Я всмоктала його подих у свої легені. Я хотіла задушити його, але для цього було ще достатньо часу. Спершу я б помучила його, на кілька років довше.
Я відскочила від нього. Він важко дихав. Коли йому стало легше дихати, він кинув на мене жахливий погляд своїх невидячих очей з зіницями, як вістря голок.
Він почав з романтичного смутку і закінчив демонічним тріумфом:
Ми кричали від захвату й зайшлися від нападу істеричного реготу. Ми вийшли з нього зовсім знесилені. Треба було трішки поспати.
Коли я прокинулась, він сидів за столом, читаючи у світлі жовтої гасової лампи книжки, які приніс із собою.
Якимсь чином минуле вимилося з нас. Ми рішуче налаштувалися зупинитися з Г, та книжки не дуже у цьому допомогли. Вони написані у дуже позитивному ключі. Автори сварилися між собою, як учасники Мирної Конференції.
Утім, усі вони дійшли згоди з двох питань: що перемогти звичку завдяки власним зусиллям — поза межами людських можливостей. У кращому разі, є лише жалюгідно слабка надія. Єдиний шанс — «лікування» у закритому закладі. Причому всі наводять дуже детальні описи жахіть і небезпеки цього процесу. Лікар, за їхніми словами, повинен викинути із свого серця усі людські почуття і безжалісно відмовляти у благаннях пацієнта. До того ж він завжди повинен мати при собі заготовлений шприц — у разі загрозливого для життя колапсу.