Утім, вони перестаралися. Намалювали свою картину надто грубими кольорами. Це відштовхнуло нас.
Знову ж таки смерть Мейбл і те, що наших запасів майже не залишилось, разом сповнили нас рішучості зупинитися за будь-яку ціну.
Ми відчайдушно боролися, година за годиною. Були такі хвилини, коли утримання само собою очищало нас чистим болем здатності страждати. Розум почав блукати й марити. Ми кружляли на крилах горя крізь вогняні небеса страждань.
Пам’ятаю, як Пітер стояв біля столу, геть втративши відчуття реальності, й закричав пронизливим, божевільним голосом:
Я чула його крізь безодню болісної порожнечі. Трепет сатанічного тріумфу дрижав у моїй душі, утворюючи симфонію зі своїх зойків. Я скочила з пристрасною жагою розпізнати себе у цьому огидному фантазмі, що зобразив поет.
З іншого боку, нас душили спазми слабкості й нерішучості: жахливе відчуття тонучого духу. Це той самий неминучий страх, що пронизує тебе, коли ліфт починає дуже швидко рухатися донизу або коли ти надто різко спрямовуєш літак у піке. Хвилі слабкості перекочувалися над нами, ніби ми були трупами, які море викинуло на берег після корабельної аварії. Аварії наших душ.
Й у цьому стані безпорадності ми дрейфували вниз за течією темної повільної ріки інерції до смердючого, застояного болота божевілля.
Нами оволоділа впевненість, що ми ніколи звідси не вирвемось. Спочатку ми нічого не говорили, занурившись у похмурий ступор. А коли нарешті голос повернувся, то тільки для того, щоб пошепки оголосити про капітуляцію. Безумовна капітуляція нашої цілісності та честі!
Ми розтягували наші мізерні залишки Г, додаючи до нього стрихнін, щоб відвернути повний крах усіх наших фізичних здібностей, і трішки підбадьорювали себе у моральному плані за допомогою шампанського.
У ці моменти зречення ми ледь чутно, пошепки обговорювали плани, як роздобути нові запаси. Ми обоє відчували постійний сором, визнаючи одне перед одним свою зраду. Ми відчували, що в майбутньому вже ніколи не зможемо щиро й радісно віддаватися розвагам, як робили це досі. Ми мали стати скрадливими й підступними, ми приховували одне від одного, що робимо, хоча це й так було очевидно обом.
Я хотіла сьогодні навшпиньках вислизнути з кімнати, думаючи, що Пітер спить, але щойно я дісталася дверей, він насторожився, як сполохана змія.
— Куди ти зібралася, Лу?
Його голос був жалібним і різким водночас. Я не думала над тим, як вигадати привід; але брехня сама зіслизнула з язика:
— Я йду до Безіла, подивитися, чи міг би він нам чимось допомогти.
Я знала, що він мені не повірив, і знала, що йому було байдуже, куди я йду і що я роблю. Його не шокувала моя брехня — почута від мене вперше.
Я взяла таксі до студії. Насправді моя брехня була напівправдою. Я збиралася попросити Лама допомогти нам вилікуватися; але основною метою було переконати його, не важливо, яким чином, дати мені хоча б одну дозу. Мені було все одно, як я цього доб’юся. Я була готова вдавати дуже хвору, посилатися на наші старі стосунки, і я навіть думала про те, як крадькома знайти, де воно лежить, і вкрасти. І я не збиралася повідомляти про це Пітерові.
Попри все інше, найгіршими були муки від сорому. Я завжди пишалася своєю гідністю. Мій розум поплив від витонченої безтурботності, коли я вийшла на вулицю. Я раділа, що залишилась сама, що позбулася Пітера. Я відчувала, що він впливає на мене, обмежує мене. Я зневажала себе за те, що любила його. Я хотіла пройти свій шлях до диявола сама.
Безіл був удома, сам. Пощастило! Цієї ненависної високої тоненької дівчини не було.
Безіл зустрів мене своїм звичним привітанням. Та воно глибоко вжалило мене, наче якась образа. Яке він має право мені дорікати? І чому «Чини, як волієш» звучить як докір?
Як правило, він завжди щось додавав до тієї фрази, а потім з якоюсь заплутаною вишуканістю з’їжджав на свою звичну манеру говорити. У ньому завжди було щось котяче. Він здавався мені гарним і страшним тигром, що крадеться крізь джунглі.