Однак сьогодні він різко зупинився, з непохитною рішучістю. Це було так, ніби він вистрілив і чекав, щоб побачити результат. Він мовчки жестом указав мені на крісло, в якому я зазвичай сиджу, запалив для мене цигарку і поклав її мені до рота, увімкнув електричний чайник і сів на краю свого великого квадратного столу, погойдуючи ногою. Його очі були абсолютно нерухомі; та все ж я відчувала, як вони пожирають моє тіло й душу, дюйм за дюймом.
Я крутилася у кріслі, як робила це у школі, коли не мала впевненості у тому, чи я правильно розібралася у завданні.
Я спробувала приховати своє збентеження і почала невимушену бесіду, але дуже швидко здалася. Він не звертав уваги на мої зауваження. Вони були для нього лише одним із симптомів.
Я усвідомила страшну неминучість того, що мої плани неможливо здійснити. Я не обдурю цього чоловіка, я не зможу зіграти на його пристрастях, не зможу вкрасти у його присутності.
На відміну від мене, моя брехня перетворилася на правду. Я могла зробити тільки те, для чого сюди прийшла: попросити його допомогти викарабкатися. Ні, навіть не це. Зрештою, я не позбулася Пітера.
У присутності царя Лама я усвідомила, що не можу думати лише про себе. Я повинна була думати й про Пітера. Я була абсолютно щирою, коли з болем у голосі сказала: «Кокі дуже недобре».
Я приготувалася в голові додати: «Ви б не могли якось йому допомогти?» — а тоді змінила на: «Ви б?», але так і не змогла нічого сказати. Я знала, що слова марні. Я знала, що він може допомогти і зробить це.
Він підійшов, сів на ручку мого крісла, взяв у руку моє волосся і почав бавитися пасмами. Це були цілком природні й невинні рухи, наче кошеня бавиться мотком ниток.
На мить моє самолюбство вкололи у самісіньке серце від усвідомлення, що він може робити подібні речі, не приплітаючи до них сексуальні ідеї. До того ж це й була та вищість над людськими інстинктами, що змушувала мене довіряти йому.
— Сера Пітера тут немає, — сказав він лагідно й зневажливо.
Я знала, що йому приємно, що я не згадувала про свої власні проблеми.
— Але це вас, моя дорогенька дівчинко, я бачив у свою чаклунську підзорну трубу, на підвітряному березі, усі щогли позривало за борт, перевернутий «Юніон Джек» тріпотів на вітрі, зачепившись за уламки, а ваш герой-радист набивав SOS.
Він пустив моє волосся і запалив люльку. Тоді знову почав ним бавитись.
«І хто на дошках, хто на уламках корабля, усі цілими дісталися землі».
Таке панібратське поводження з Новим Завітом чомусь робить цитату більш значущою, проте ти менше віриш у правдивість самої книги.
Його голос здався мені голосом пророка. Я почувалася спасенною.
— Ось, вам слід це прийняти, — продовжив він і приніс із невеличкої кедрової шафки білу таблетку з великою склянкою холодної води. — Закиньте голову назад, проковтніть і запийте одразу усією склянкою. Ось ще одну візьміть додому для вашого чоловіка, тільки не забудьте про воду. Це заспокоїть вас: ваші нерви зовсім здали. Я чекаю на деяких людей, що мають прийти сюди за кілька хвилин. Та це допоможе вам витримати ніч, а зранку я зайду вас провідати. Яка там у вас адреса?
Я сказала йому адресу і почервоніла від ганьби. Будинок, у якому найвищий соціальний щабель посідає п’ятисортний музикант джаз-бенду, а про найнижчий я взагалі мовчу.
Він записав адресу з таким виглядом, ніби це був готель «Ріц». Але я відчула у своєму надчутливому стані огиду, що промайнула в його голові. Виглядало, ніби він замарав свій олівець.
Таблетка допомогла мені, та, на мою думку, сама атмосфера, яку створює навколо себе Лам, зробила більше, ніж його допомога. Я почувалася майже нормально, коли підвелася, щоб піти. Я не хотіла, щоб його друзі мене побачили. Я надто добре знала, як виглядаю.
Він зупинив мене в дверях.
— Я так зрозумів, у вас нічого не залишилось? — спитав він.
І я відчула невимовне полегшення. Його тон говорив про те, що він бере нас під свою опіку.
— Нічого, — сказала я, — вже минув якийсь час, як ми вжили останній гран.
— Я не проситиму вас пригадати, скільки вже минуло часу, — відповів він. — Я дуже добре знаю, яка з’являється «каша в голові». І, крім того, як ви розумієте, коли починаєш цей експеримент, час мало про що говорить.
До мене миттєво повернулася самоповага. Він наполіг, щоб ми сприймали себе як піонерів науки та людства. Ми проводили експеримент, ми ризикували своїм життям і психікою заради майбутнього людського роду.
Звичайно, це була неправда. Та все ж, хто знає, яке справжнє коріння твоїх намірів? Якщо він наголошує на тому, щоб ми робили те, що завжди роблять авторитети думки, як я могла йому заперечити?