Все, що мені залишалося, вийти з кабінету старого дурня, не втративши обличчя...
Я не знала, що робити далі. Я почувалася, як Морріс Як-там-його-звати з «Іншого ящика», якому потрібне фальшиве свідоцтво про смерть і «продажний лікар» для цього.
Мене дратувало, що на вулиці білий день, а я не знаю, куди піти. Раптом, нізвідки, прийшло в голову ім’я та адреса чоловіка, який одного разу допоміг вибратися з біди Біллі Коулрідж. Це було далеко, і я страшенно втомилася, поки туди дійшла. Я була голодна, та думка про обід викликала нудоту. Я помітила, що люди підозріло на мене дивляться. Можливо, це через шрам біля ока?
Я купила щільну вуаль. Дівчина з магазину, гадаю, виглядала здивованою. Мабуть, тому, що це доволі кумедно у вересні й може привернути ще більше уваги; але вуаль дала мені відчуття захищеності, і вона була дуже гарна — кремове мереживо з вишитими зигзагами.
Я взяла таксі до лікаря. Його звали доктор Колінз, 61 або 71 Феаріланж-стрит, Ламбет.
Він був удома: страшний сердитий дідуган у старому потертому одязі, у закопченому, брудному кабінеті, неохайному, як і його власник.
Здається, моя історія його розчарувала. Він сказав, що це не його напрямок, і він не хоче мати неприємності. З іншого боку, він боявся мене, бо я знала про Біллі. Він пообіцяв зробити все, що в його силах; але за новим законом, він не може виписати більше, ніж десять доз по одній восьмій грана. Це всього чотири чи п’ять понюшок! І він не наважиться повторити рецепт скоріше як за тиждень.
Утім, це було краще, ніж нічого. Він розповів, де його виконають.
Я знайшла вбиральню, де позсипала всі пакетики в один й одразу нюхнула.
Полегшення було колосальним. Я не зупинялася. Доза за дозою. Кокі й сам собі зможе дістати. Я скажу, що нічого не вдалося. Я відчула, що знову можу їсти, трохи перекусила легкою їжею і випила пару віскі з газованою водою.
Мені стало так добре, що я поїхала назад на Ґрік-стрит і висипала цілу історію провалу. Було так приємно обманювати цю тварюку, після того як він мене вдарив.
Я відчувала неймовірну насолоду, спостерігаючи за його болем: перекривляючи його симптоми в усіх деталях, насміхаючись з його страждань. Це були символи мого тріумфу.
— Ось, тримай, іди, — сказав він, — і не вертайся без нього. Я знаю, де ти його дістанеш. Чоловіка звати Ендрю Маккол. Я знаю його як облупленого, до самісінького дна його прогнилої душі.
Він дав мені адресу.
Це був чудовий будинок біля Слоун-сквер. Він одружився зі старшою заможною жінкою і жив як сир у маслі.
Колись ми з ним бачилися у світському товаристві. Він був шотландцем, який усього добився сам і вважав, що вечірній одяг — це хороший тон у Раю.
Пітер відправив мене, хитро посміхаючись. У його голові була якась божевільна ідея. Ну, а мені яке діло?
Д-р Маккол мав десь п’ятдесят років, вишукано вбраний, з гарденією у петельці, й дуже добре виглядав. Він одразу мене впізнав, провів за руку й посадив у зручне крісло. Він почав теревенити про нашу попередню зустріч: про герцогиню таку-то і графиню таку-то.
Я не слухала, я спостерігала. Його тактовність підказала йому, що мені не цікаво. Він різко зупинився.
— Що ж, даруйте мені цю навалу з історіями про старі часи. Давайте ближче до справи, чим я можу вам допомогти сьогодні, міс Лейлгем?
Я одразу побачила, у чому моя перевага, і, сміючись, похитала головою.
— О ні, — сказала я, — це вже не міс Лейлгем.
Він почав довго перепрошувати за помилку.
— Невже це можливо? Двоє таких гарних дівчат так схожі одна на одну?
— Ні, — усміхнулася я у відповідь, — усе не так погано насправді. Я була міс Лейлгем, але тепер я — леді Пендраґон.
— О, дорогенька, — сказав він, — де ж я був? Зовсім відбився від світу, зовсім відбився!
— О, я не така вже важлива персона, і я вийшла заміж за сера Пітера лише в липні.
— А, тоді це все пояснює, — сказав доктор. — Ціле літо мене не було. Я відпочивав на природі з маркізою Ейґ. Зовсім відбився від світу, зовсім відбився. Ну, я впевнений, що ви дуже щасливі, моя дорога леді Пендраґон.
Він завжди промовляв титул з таким звуком, як дитина обсмоктує карамельку на паличці.
Я одразу зрозуміла, як до нього підійти.
— Звісно ж, ви знаєте, — сказала я, — у вишуканих колах прийнято пропонувати героїн і кокаїн. Це лише тимчасова мода, звичайно, але поки вона популярна, якщо їй не слідувати, то ти з неї випадаєш.