Маккол встав з-за письмового столу і приставив невеличкий м’який ослінчик ближче до мене.
— Розумію, розумію, — пробурмотів він з конфіденційним виразом обличчя, взяв мене за руку і почав її ніжно гладити, — але, ви ж знаєте, їх дуже важко дістати.
— Це для нас, бідних аматорів, важко, — нарікала я, — але не для вас.
Він трішки закотив мій рукав і почав водити рукою туди-сюди з внутрішнього боку передпліччя. Мене різко обурила така фамільярність. Снобізм цього чоловіка нагадав мені, що він був сином дрібного сільського крамаря з півдня Шотландії — факт, про який не слід забувати, беручи до уваги його шанобливо улесливе ставлення до дворянських титулів.
Він підвівся і підійшов до маленького сейфа в стіні за моєю спиною. Я чула, як він його відчинив і знову зачинив. Він повернувся і нахилився через спинку мого крісла, простягаючи свою ліву руку, щоб я побачила, що він у ній тримає.
Це була запаяна десятиграмова пляшечка з написом «героїну гідрохлорид», також на ній було вказано кількість та ім’я виробника. Її вигляд викликав таку жадобу, що я мало не здуріла.
На відстані ярду від мого обличчя був символ перемоги. Кокі, Безіл, той дурнуватий закон, моє фізичне страждання — усім цим я зможу керувати, як тільки мої пальці зімкнуться на тій пляшечці.
Я простягнула руку, але героїн, мов у вправних руках фокусника, зник.
Маккол усім тілом сперся на спинку мого крісла й трішки його нахилив. Його бридке й підступне лице було на відстані фута від мого.
— Ви правда дасте мені його? — невпевнено спитала я. — Сер Пітер дуже заможний. Ми можемо добре заплатити, скільки б воно не коштувало.
Він кумедно засміявся. Я відсахнулася від його видовженої, схожої на вовчу пащеки, що пожадливо нависала наді мною, оголивши два білих ряди довгих гострих ікол.
Мене нудило від перегару віскі в його подисі.
Він одразу це помітив: відпустив моє крісло в нормальне положення і повернувся за свій письмовий стіл. Він сидів і, як мисливець, що підкрадається до дичини, жадібно за мною спостерігав. І ніби випадково, знову витяг пляшечку і почав невимушено перебирати її в руках.
М’яким відполірованим голосом він почав розповідати мені про те, що він назвав коханням усього свого життя. Щойно він уперше мене зустрів, то відразу пристрасно закохався; але був одружений і тому його почуття честі не дозволило йому піддатися цій пристрасті. Звичайно, у нього немає жодних почуттів до своєї дружини, яка його зовсім не розуміє. Він одружився з нею лише через жалість; та якби не ці рамки від розуміння свого правильного почуття і, над усе, усвідомлення, що якщо дати волю своїй пристрасті, хоч і Богом даній, це означатиме зруйнувати соціальне положення жінки, яку він кохає.
Він продовжував розповідати про схожість і спорідненість душ, про любов з першого погляду. Він картав себе за те, що відкрив мені правду, тільки тепер, але це було сильніше за нього. Іронія долі! Трагічна безглуздість соціальних рамок!
Він відчув би потаємне задоволення, якби взнав, що я, зі свого боку, теж маю хоч якийсь натяк на подібне почуття до нього. Увесь час він не припиняв бавитися героїном у руках. Раз чи двічі він мало не впустив його, схвильований від емоцій.
Це змусило мене переживати, щоб із цим дорогоцінним порошком нічого не сталося. Очевидно, що єдиним шляхом його отримати було б потурати його примхам.
Я дозволила своїй голові опуститися на груди і скоса дивилася на нього кутиками своїх очей.
— Ви не можете очікувати від молодої дівчини, щоб вона призналася у всьому, що відчуває, — прошепотіла я, глибоко зітхаючи, — особливо коли вона хоче викинути це зі свого серця. Такі речі ні до чого доброго не приведуть, — продовжила я. — Мені і правда не слід було приходити. Але як я могла здогадатися, що такий поважний доктор, як ви, звернув увагу на таке нерозумне дитя, як я?
Від хвилювання він скочив на ноги.
— Ні, ні, — сумно сказала я, жестом примушуючи його знову сісти. — Не слід було мені приходити. Це була абсолютна слабкість з мого боку. Героїн — це лише привід. О, не змушуйте мене так соромитись. Та я просто мушу сказати вам правду. Я хотіла вас побачити. Це спражня мета мого візиту. Тепер давайте поговоримо про щось інше. Ви дасте мені той героїн? І скільки він коштує?
— З друзів не прийнято брати гроші за таку мізерну послугу, — гордовито відповів він. — Єдине, що мене турбує, чи правильно я вчиню, віддавши його вам.
Він знову витяг пляшечку, прочитав етикетку і покрутив її пальцями.