Це змушує мене забувати, хто я і яке чудове завдання мені належить виконати. Я стала зовсім сліпою до духовного світу. Келетіель уже не з’являється. Я повинна чекати, чекати, чекати на Святого Духа; але це вже такий далекий, далекий спогад!
Бувають такі моменти, коли я майже сумніваюся у цьому, але все ж моя віра — це єдина річ, що не дає мені зійти з розуму. Я не можу витримати без Г.
Спільне страждання наблизило Пітера. Ми лежимо й дивимось одне на одного; але не можемо торкатися, шкіра надто болісно реагує. Ми обоє постійно перебуваємо у стані неспокою і тривоги, він такий сильний, що неможливо описати. Нас дратує бачити одне одного такими, і ми не можемо придумати собі хоч якесь заняття; ми постійно зриваємось з ідеєю щось зробити, але одразу сідаємо на місце. Тоді ми не можемо сидіти, і нам потрібно лягти. Але лежати теж не допомагає — це ще більше дратує, тож ми знову зриваємося і так далі, без кінця. Ти не можеш курити цигарок — після двох або трьох затяжок вона випадає з пальців. Єдиний перепочинок для мене — це щоденник. Мені стає легше від того, як я записую у нього про свої страждання; і крім того, він важливий для духовного життя. Безілові потрібно буде прочитати ці записи.
Втім, я не пам’ятаю дат. Я навіть не знаю, який зараз рік. Листя в парку говорить про те, що надворі осінь і ночі стають довшими. Ніч краща за день: вночі менше речей, що дратують. Звичайно, ми не спимо, ми просто ціпеніємо у повній байдужості. Безіл якось розповідав мені про це. Він називав це — темна ніч душі. Ти маєш пройти через неї на своєму шляху до Великого Світла.
Денне світло — це мука. Кожне відчуття — інструмент найбільш диявольського болю. На наших кістках немає плоті.
Це жагуче, вічне бажання Г! У наших головах не залишилось місця для всього іншого. Вриваючись у порожнечу, штовхаючись між собою, приходять слова тієї огидної поеми:
Це як в’їдливий сарказм, що кидають тобі в лице. Ми не маємо своїх думок. Ми вже не здатні думати. Потреба заповнюється цими словами...
Сам вплив світла є болем у тілі.
Ми існуємо на самій воді. На якусь мить здається, що вона вгамовує спрагу, принаймні частково. Нервовий стан Пітера лякає. Я впевнена, що він має галюцинації.
Він підвівся, хитаючись підійшов до камінної полиці, притулився до неї і, розпроставши руки, закричав сухим, захриплим голосом:
Він придумав собі, що він розіп’ятий Христос, а не Дракон, яким був насправді. Я дуже нервуюся за нього.
Коли він закінчив цитувати поему, сили раптово покинули його і він звалився. Гуркіт чавунного камінного причандалля — найжахливіший звук, що я будь-коли чула...
Коли я зберуся із силами зробити запис у щоденнику, біль покидає мене. Я помічаю, що нас тут двоє. Я сама, Жінка, зодягнена у Сонце, що записує свої переживання. Інша — Лу Пендраґон — тварина, що в агонії помирає від спраги.
Останнє слово я промовила голосно, і Пітер схопився за нього. Він відповз від камінної решітки до мене і прохрипів:
Він впав у дитинство. Він подумав, що я — його мама, і попрямував до мене, щоб його поняньчили.
Та коли підійшов ближче, він упізнав мене і знову почав повзти геть, поспіхом, як поранений звір, що намагається втекти від мисливця...
Коли в нас узагалі з’являється сила розмовляти, переважно ми обговорюємо, як дістати ще Г і К. К закінчився вже давно. Та без Г від нього жодної користі. Ми могли б поїхати до Німеччини, щоб дістати його; чи навіть до Лондона, але щось не дає нам наважитись зробити це.