Выбрать главу

Це змушує мене забувати, хто я і яке чудове завдання мені належить виконати. Я стала зовсім сліпою до духовного світу. Келетіель уже не з’являється. Я повинна чекати, чекати, чекати на Святого Духа; але це вже такий далекий, далекий спогад!

Бувають такі моменти, коли я майже сумніваюся у цьому, але все ж моя віра — це єдина річ, що не дає мені зійти з розуму. Я не можу витримати без Г.

Спільне страждання наблизило Пітера. Ми лежимо й дивимось одне на одного; але не можемо торкатися, шкіра надто болісно реагує. Ми обоє по­стійно перебуваємо у стані неспокою і тривоги, він такий силь­ний, що неможливо описати. Нас дратує бачити одне одного такими, і ми не можемо при­думати собі хоч якесь заняття; ми постійно зри­ваємось з ідеєю щось зро­бити, але одразу сідаємо на місце. Тоді ми не можемо сидіти, і нам потрібно лягти. Але лежати теж не допомагає — це ще більше дратує, тож ми знову зри­ваємося і так далі, без кінця. Ти не можеш курити цигарок — після двох або трьох затяжок вона випадає з пальців. Єдиний перепочинок для мене — це щоденник. Ме­ні стає легше від того, як я записую у нього про свої страждання; і крім того, він важливий для духовного життя. Безілові потрібно буде прочитати ці записи.

Втім, я не пам’ятаю дат. Я навіть не знаю, який зараз рік. Листя в парку говорить про те, що надворі осінь і ночі стають довшими. Ніч краща за день: вно­чі менше речей, що дратують. Звичайно, ми не спимо, ми просто ціпеніємо у повній байдужості. Безіл якось розповідав мені про це. Він називав це — темна ніч душі. Ти маєш пройти через неї на своєму шляху до Великого Світла.

Денне світло — це мука. Кожне відчуття — ін­струмент найбільш диявольського болю. На наших кістках немає плоті.

Це жагуче, вічне бажання Г! У наших головах не залишилось місця для всього іншого. Вриваючись у порожнечу, штовхаючись між собою, приходять слова тієї огидної поеми:

«Кусає себе змія,  Випускає вогонь отрути  З надією вгамувати той біль  Хоч би на долю мінути».

Це як в’їдливий сарказм, що кидають тобі в лице. Ми не маємо своїх думок. Ми вже не здатні думати. Потреба заповнюється цими словами...

Сам вплив світла є болем у тілі.

«Коли сонце — живий диявол —  Зло виливає зверху діжками,  Коли ніч лиш сміється,  Місяць глузує із тебе на скелі,  А небесне високе склепіння,  Як уста, пересохло; І серця печери  Доверху забиті піском пустелі!»

Ми існуємо на самій воді. На якусь мить здається, що вона вгамовує спрагу, принаймні частково. Нервовий стан Пітера лякає. Я впевнена, що він має галюцинації.

Він підвівся, хитаючись підійшов до камінної по­лиці, притулився до неї і, розпроставши руки, закричав сухим, захриплим голосом:

«Спрага! Не та, що у горлі,  А чорніша за чорнії муки,  Що пробила Христові не руки,  А самісіньке серце.  Крик з грудей його: «Пити!»  Пустила на волю,  А кати грали в кості».

Він придумав собі, що він розіп’ятий Христос, а не Дракон, яким був насправді. Я дуже нервуюся за нього.

Коли він закінчив цитувати поему, сили раптово покинули його і він звалився. Гуркіт чавунного камінного причандалля — найжахливіший звук, що я будь-коли чула...

Коли я зберуся із силами зробити запис у щоден­нику, біль покидає мене. Я помічаю, що нас тут двоє. Я сама, Жінка, зодягнена у Сонце, що записує свої переживання. Інша — Лу Пендраґон — тварина, що в агонії помирає від спраги.

Останнє слово я промовила голосно, і Пітер схопився за нього. Він відповз від камінної решітки до мене і прохрипів:

«Не та спрага млосна,  Що вина манить скуштувати.  Не та, що тілесна  (Та, що розум хоче забрати).  Піску повен рот,  Позлипалися очі, і вуха  Дурять душу, аж ти відчуваєш,  Роздираючи собі груди,  Під пальцями воду.  І не встигши й язик змочити,  П’єш ту кров, що засохла у згустки».

Він впав у дитинство. Він подумав, що я — його мама, і попрямував до мене, щоб його поняньчили.

Та коли підійшов ближче, він упізнав мене і знову почав повзти геть, поспіхом, як поранений звір, що намагається втекти від мисливця...

Коли в нас узагалі з’являється сила розмовляти, переважно ми обговорюємо, як дістати ще Г і К. К за­кінчився вже давно. Та без Г від нього жодної користі. Ми могли б поїхати до Німеччини, щоб діста­ти його; чи навіть до Лондона, але щось не дає нам наважитись зробити це.