Коли Пітер проходить кімнатою, я бачу, як:
Те, що він має мене убити, — природно й неминуче. Шкода, що він такий слабкий. Усе, що завгодно, лиш би покласти цьому край.
У медичних книжках пишуть: якщо ти не помер від утримання одразу, жадоба повільно спадатиме. Думаю, Пітер уже став трішки сильнішим. Але я така молода, щоб помирати! Він постійно жаліється на паразитів під шкірою. Він каже, що таке він переживе; але думка про те, що його зводять з розуму гіпнотизери, — це більше, ніж можна витримати...
Я відчувала, що закричу, якщо доведеться терпіти хоч на мить довше, я маю на увазі, що закричу й кричатиму, кричатиму, кричатиму без упину.
Так виє вітер. Літо раптово померло — без попередження, і весь світ кричить в агонії. Це лише відлуння подиху моєї згубленої душі. Ніколи тепер до мене не прийдуть янголи. Чи я втратила свою позицію? Я не усвідомлюю нічого, окрім цього тупого болю, що роздирає і ріже на шматки, цього невпинного, шаленого тремтіння у тілі, цього злісного копирсання божевільного хірурга у відкритій рані моєї душі.
Мені дуже, дуже холодно. До того ж я не витримую перебування у цій кімнаті. Пітер безпорадно лежить на канапі. Він слідкує за мною очима. Здається, він боїться, що його у чомусь викриють. Це так, як тоді, коли у нас ще був наркотик. Незважаючи на те, що ми вживали його, пропонуючи одне одному доволі відкрито, все ж, щоразу вживаючи його наодинці, ми боялися, щоб інший не дізнався про це.
Я думаю, що він має щось таке, що хоче сховати, й намагається виперти мене з кімнати, щоб я не дізналася, де він це покладе.
Та мені байдуже, я не цікавлюся його особистими справами. Я вийду і дам йому шанс. Я заховаю цей щоденник у магічній кімнаті, якщо стане сили туди дійти. Можливо, старий зможе дати мені трохи еліксиру. Я не заперечуватиму, якщо він уб’є моє тіло: якщо мій дух буде вільним, я зможу здійснити свою долю...
Щойно я згорнула щоденник, як у відповідь почула постріл. Мабуть, це були двері, оскільки увійшов старий. Його очі світяться дивовижним світлом, він випромінює навкруги усі кольори веселки. Я розумію, що моє тяжке випробування завершено. Він стоїть, посміхається і вказує донизу. Думаю, він хоче, щоб я повернулася до більярдної кімнати. Мабуть, там хтось чекає на мене — хтось, хто забере мене звідси, щоб здійснити мою долю. Тепер я знаю, що це був за звук, який я сприйняла як постріл або гримання дверей. Насправді це було одне й друге у містичному значенні; оскільки тепер я знаю, хто цей старий і що він є батьком Месії...
Розділ 7. Останнє занурення
Неділя.
Церковні дзвони повідомляють мені, який сьогодні день. Я пройшла через ще одне жахливе й суворе випробування. Не знаю, скільки минуло часу з того моменту, як я спустилася з північної вежі. Звук був і правда схожий на постріл. Я знайшла Пітера на підлозі, пістолет лежав біля нього, а з рани на грудях текла кров.
Я одразу зрозуміла, що треба робити. Кликати по лікаря було неможливо. Скандал через самогубство зробить моє життя нестерпним, а лікар одразу зрозуміє, що це сталося через наркотик. Увесь тягар має лягти на мої власні плечі. Я мушу сама вилікувати і повернути до життя мого хлопчика.
Пам’ятаю, що мені бракувало сил, щоб зійти вниз з північної вежі. Я вилізла на балюстраду і захекалася, а далі сповзала сидячи, сходинка за сходинкою. До того ж я майже нічого не бачила. Здавалося, що очі не могли ні на чому сфокусуватися.
Однак у мить, коли я побачила, що сталося, сила повернулася до мене, принаймні якщо не моя, то сила природи. Вона потекла крізь мене, наче вітер, що дме через слабеньку подерту фіранку.
Гільзи були дуже старими, і, мабуть, порох втратив свою силу; оскільки куля відскочила від грудної кістки і вийшла біля ребер. Це було справді дріб’язкове поранення; але він був таким слабким, що міг би померти від втрати крові. Я принесла води, промила рану і перев’язала її так добре, як могла. Коли прийшов офіціант, я відправила його по необхідні речі до аптекаря і по легку їжу. Вперше я була рада війні. Моя підготовка у Червоному Хресті далася взнаки.
Через різку слабкість у нього була невелика гарячка, і він час від часу марив. Одержимість поемою не покидала його. Поки я бинтувала рану, він кволим і замріяним голосом промовив: