— Так, — сказала я, — але це твоя дружина, яка любить тебе, доглядатиме, витягне з цієї халепи, і ми будемо жити щасливо до скону віків.
Він посміхнувся слабкою, милою посмішкою і задрімав...
Середа.
Тепер я рахую дні. На вулиці бабине літо. Природа чудова. Я виходжу на невеликі прогулянки, поки Пітер спить.
П’ятниця.
Жодних ускладнень не було, інакше, незважаючи на ризик, мені б довелося кликати лікаря. Однак мене сильно турбує, що з одужанням до Пітера повертається манія переслідування. Тепер я знаю, наскільки глибоко я сама була одержимою ідеями величі і як моє прагнення бути матір’ю визначило їхню форму.
Може, це якась манія, але я постійно думаю про Безіла? Здається, я чую, як він каже, що моє одужання настало з тієї миті, коли я цілком забула про себе, віддаючись любові до Пітера, і занурилась у роботу з повернення його до життя.
І тепер, коли я припинила дивитися на себе і думати про себе, я можу цілком ясно бачити і поділяти його відчуття без анінайменшої можливості помилитися.
Увесь час він туманно усвідомлював, що сповзає у темну прірву божевілля, і пов’язував це зі мною. Він почав ототожнювати мене з примарою вбивчого безумства, яка нібито знищує його. В його погляді постійно з’являється тривога; і, втупивши очі в одну точку, спантеличеним голосом він починає жалібно повторювати:
Він повторював це знову й знову, а я знову і знову йому відповідала. Я й правда була уособленням тієї спокусниці, руйнівного янгола. Втім, це був страшний сон. Я прокинулась, тож і він мусить прокинутись.
Але тепер він бачив не мене, а лиш якийсь свій ідеал, загорнутий у мою форму. Що б я не казала, разом з тим, як поверталася фізична сила, його нав’язлива ідея ставала дедалі твердішою.
Я все ще відчувала ритм цієї поеми у своїй крові, але, схоже, вона виробила собі інший канал. Я вже забула той гострий, особистий біль початкової частини. Я навіть не згадаю ці рядки. Мною цілком оволоділи дві останні строфи, де так раптово змінюється тема.
Я почала усвідомлювати те, що моя вихователька називала словом Weltschmertz — вселенське горе, де «все створіння разом стогне і страждає донині».
Я зрозуміла Безілове бажання, щоб ми взяли участь у страшному експерименті, який привів нас до таких жахливих крайнощів. Моє безумство є результатом егоїстичного самолюбства. Мене не було обрано для особливої долі. Усвідомлення свого власного страждання привело мене до розуміння, що всі решта перебувають в одному човні. Я навіть бачу фальшиву нотку зневаги поета до тих, хто на власній шкурі не пережив величність цього жахіття.
Пиха Сатани, у глибині прокляття, розсипається, коли він усвідомлює, що інші переживають таку ж біду — не пройшовши для цього через такі збочені страждання. Він збагне усю правду лише тоді, коли повністю позбудеться своєї особистості, у завершальній строфі.
Я побачила, що усі відчуття, якими б вони не здавались на перший погляд, повинні мати у своїй основі біль, бо він має дуалістичну і недосконалу природу; а будь-яка думка повинна мати у своїй основі безумство, бо вона виражає взаємозв’язок між речами, а не самі речі.
Стало очевидним, що вселенське горе спричинене бажанням щось продемонструвати, а смерть лише придушує одну форму існування на користь іншої. Звичайно, це остаточний глухий кут. Схоже, виходу з цієї проблеми немає. Це згубне коло.