У той же час, за мовчазною згодою з реальністю, ти перестаєш божевільно наполягати на своїй індивідуальній муці. Співчуття до вселенського страждання приводить тебе до певної похмурої безтурботності. Воно не показує нам шлях до порятунку, навіть якщо такий існує, але принаймні дає можливість думати про цей порятунок. Поки ти один намагаєшся вибратися з охопленого полум’ям театру лише заради себе, з’являється паніка, що унеможливлює узгоджені дії. «Кожен сам за себе, і начхати, якщо хтось не встиг» — це не та схема, що може забезпечити перемогу. Вона навіть не врятує окремо взяту людину.
Як швидко відновилося моє здоров’я, коли мене змусили забути про нього!
Пітер і далі відчайдушно намагався врятувати себе. «Хто любить життя своє, погубить його». Я повинна присвятити свої дивовижно відновлені здібності його спасінню. Тільки я не знаю, як до цього підійти.
От якби Безіл був тут. Він знав би як. Він розробив цілу техніку. Я можу лише сліпо любити й докладати зусиль. Зрештою, мають же бути янголи, що у певному сенсі, якого я навіть не насмілюся зрозуміти, спостерігають за мною. Чому б їм не бути ще більш пильними щодо Пітера?
Я лише нерозумна молоденька дівчина, не варта, щоб мене викидали у смітник. А він блискучий чоловік зі славетним минулим і безмежними можливостями у майбутньому. Не так просто дозволити йому загинути; і вони мають знати про це.
Не буду морочити собі цим мою дурненьку голову, а надалі любитиму й віритиму.
26 жовтня.
Увесь цей час я не згадувала про щоденник. Я була цілком зайнята Пітером. У мене дуже погана пам’ять. Здається, я взагалі не здатна на чомусь зосередитись. З кожним днем Пітер набирається сили. Сьогодні він почувається досить добре і навіть брав мене зранку з собою вчити стріляти фазанів. Це було страшенно захопливо. Я навіть підстрелила одного в перший же день. Я взяла на службу одного чоловіка з жінкою і дочкою, тож нам було дуже зручно, у сільському сенсі. Поки Пітер марив, я не могла собі дозволити сторонніх людей.
Наш офіціант з готелю — швейцарець. Він тримав рот на замку: і наскільки я зрозуміла — не жалкував про це.
От ніяк не можу згадати, як Пітер почав приходити до тями: маю на увазі — розумово. Мені слід було б уважніше вести цей щоденник, я знаю, але разом з одужанням він забирав усе більше й більше мого часу, а тоді мені треба було стільки всього підготувати для нього на момент, коли він зможе підвестися.
І тепер я не можу пригадати, як усе сталося; та, мабуть, першою ознакою покращення було те, що зникла поема. Він почав природно говорити про звичайні речі. Він був страшенно кволий, і це його лякало. Він був схожий на звичайного хворого, що одужує, який знову почав цікавитись життям. Я перестала бути символом. Я була лише його медсестрою.
Якийсь час він не пам’ятав, хто я. Його думки були у минулому, у лікарні, в часи, коли він дістав крила.
Наш медовий місяць і все, що було далі, здебільшого, стерлися. Не можу сказати, як багато він знає. Часом він говорить такі речі, що я думаю: він знає достатньо.
А тоді знову говорить щось таке, що я думаю, він навіть не пам’ятає, що я його дружина. Наприклад, сьогодні зранку він сказав: «Мені треба поїхати до Лондона, довідатись, як справи з майновими документами, які я готував на випадок одруження».
І тоді, не минуло і півтори години, як він згадує випадок з нашого перебування на Капрі. Я намагаюся бути обережною, щоб не заперечувати йому чи не звертати увагу на стан пам’яті, але дуже важко зрозуміти, що потрібно робити. Я й сама стільки всього позабувала.
«Як ми сюди спустилися?» Тоді знову: «Де Еліс?» Це ім’я постійно спливає, і я досі не знаю нікого з близьких чи важливих нам жінок з таким ім’ям.
Я забула про щоденник — знайшла його випадково й одразу почала перечитувати, щоб освіжити пам’ять.
Більшість писанини неможливо прочитати. Я довго ламала голову, перш ніж розібрала слова. А коли прочитала їх, вони були такими безглуздими. Не можу повірити, що все це і правда сталося зі мною. Дещо повільно згадувалося; дивно, що неважливі речі згадуються першими.
Я дуже здивувалася, що померла Мейбл Блек. Лише вчора писала їй листа. Бідна дівчинка!
Також ця історія з д-ром Макколом. Чесно кажучи, я могла би заприсягтися, що нічого не було. І все ж це було — оскільки я знайшла пережовані на кашу клаптики сукні між диванними подушками синього «честерфілда»...
27 жовтня.
Ми знову ходили стріляти, але було вогко і холодно. Ні мені, ні Пітерові не було цікаво, і ми не мали сили багато рухатися. Пітер нічого не сказав, але я весь час відчувала, який він роздратований. До чого ми дійшли! По обіді я взяла почитати ту статтю Сівекінга. Він говорить про відчуття, які виникають при ходінні після польоту.