Коли я дісталася Ґрік-стрит, Пітера не було; тож я відкрила дорожній несесер, записала оцих кілька рядків і зробила ще кілька понюшок. Досі усі наші проблеми були через нашу власну дурість. Ми не дотримувались звичайних заходів безпеки. Цього разу ми будемо обережніші...
Пітер повернувся розлючений. Його торговця заарештували. Тож я прийшла на допомогу.
«Ми підемо десь повечеряти і будемо веселитися цілу ніч».
6 листопада.
Ми домовилися про постійні поставки, але чортова штука в тому, що наркотик більше не діє. Знову з’явилось безсоння і всяке таке, ми не отримуємо жодного задоволення. Ми перепробували усі можливі прийомчики і хитрощі. Даремно. Все, що я можу сказати: воно лише притупляє біль, який відчуваєш, коли не вживаєш наркотик. Що ж нам робити?
(Далі є ще три записи у щоденнику; але їх неможливо розібрати чи навіть здогадатися, про що там ідеться. Можна прочитати лише «спати» на початку першого запису, ім’я «Безіл» у другому і слово «отрута» у третьому.)
Книга III. Purgatorio
Розділ 1. Цар Лам змінює хід подій
[Примітка. — Абатство Телема на «Телепилі» реально існує. Воно, його традиції та учасники разом з навколишньою місцевістю точно описані. Навчання, які там проводять, підходять для усіх видів духовних розладів і для пошуку та розвитку «Істинної Волі» будь-якої особистості. Зацікавлені запрошуються до спілкування з автором цієї книжки.]
Минуло лише три місяці; але здається, що ціле життя. Моя пам’ять тепер дуже добра, і я щодня згадую все більше деталей з минулого. Я взявся писати цей тримісячний звіт, бо мій найкращий друг каже, що пам’ять покращується, якщо її тренувати, записуючи послідовно все, що згадується. І знаєте, ще навіть місяць тому стосовно певних проміжків часу я взагалі не міг згадати нічого.
Мій друг каже, що пам’ять підводить мене почасти від того, що природа милосердно бажає сховати від нас болісні речі. Павутиння захисної забудькуватості обплітає вхід до печери, де сховано жахіття наших невдач.
— Але найвидатнішими людьми, — каже цар Лам, — є ті, хто не хоче, щоб до них ставилися як до вередливої дитини, хто наполягає на сприйнятті реальності у будь-якій формі й безжалісно здирає пов’язку зі своєї власної рани.
Утім, мені довелося дуже добре подумати, перш ніж написати про те, що сталося за вечерею у «Вістерії», коли Лу і я вирішили покінчити з життям.
Я роздобув в одного аптекаря синильної кислоти ще за тиждень перед цим. Саме стільки часу у нас забрало, щоб відважитися і набратися з допомогою алкоголю достатньої хоробрості для вирішального кроку.
Якийсь інстинкт завадив нам покинути цей світ у такому місці, як наша кімната на Ґрік-стрит. Коли зникає усе твоє відчуття моральності, залишається генетичний інстинкт чоловіків і жінок благородної крові, який каже їм померти достойно, а не нікчемно, як Макбет і Брут.
Мабуть, лише це витягло нас із брудного ліжка, з якого ми не вилазили тижнями, занурені у стан, який не назвеш ні спанням, ні неспанням.
Мені коштувало титанічних зусиль піднятися, вбратися, вийти з кімнати і поголитися. Я впорався з цим лише завдяки хвилюванню і думкам про смерть. Те ж саме було на війні; і так робили багато людей.
Здається, ніби душа втомилася від тіла і вітає можливість раз і назавжди з усім покінчити. Однак вона хоче відійти шляхетно, у польоті чи у бою. Вона не хоче здихати у канаві. Я впевнений, щось менш суттєве не змогло б нас витягти з того смердючого ступору.
Перш ніж піти, ми випили шампанського, а далі як очманілі тинялися незнайомими вуличками. У цій людській метушні було щось ледь-ледь привабливе. На якусь мить навіть з’явився жаль полишати це все. Хоча ми вже давно це полишили, дуже давно, в усіх зрозумілих значеннях цього слова. Для статистів ми, мабуть, мали б бути людськими істотами, але не для всіх інших. Ми ніколи не зможемо повернутися до їхнього середовища. І навіть зсередини нашої жалюгідності ми відчували зневагу до цієї безликої людської маси, із задоволенням розширяючи прірву між ними і нами. Для чого зберігати схожість із цими нікчемними комахами? Огиду викликало навіть їхнє щастя — таке дурнувате й порожнє.
Ми помітили, що стара компанія з «Вістерії» була шокована нашою появою. Метрдотель заметушився і зробив кілька співчутливих зауважень, що нас так довго не було. Я сказав йому, що ми обоє дуже хворіли; а тоді Лу додала глухим голосом:
— Нам буде значно краще сьогодні.
Її інтонація була такою зловісною, що чоловік мало не підскочив. Якусь мить я боявся, що все зіпсовано, але я врятував ситуацію за допомогою дурнуватого жарту. Втім, було видно, що він почувається незручно і з радістю пішов би подалі від нашого столика.