Він поставив лікті на стіл, вперся головою між долонями і якийсь час уважно дивився на нас.
— Я хочу процитувати цю поему в одному тексті, над яким зараз працюю, — пояснив він. — Чи не могли б ви підказати, який там останній рядок?
Лу відповіла механічно, ніби він натиснув на кнопку:
— Та навіть смерть не дасть врятуватися!
— Дякую, — сказав він, — ви дуже мені допомогли, що не забули її.
Щось у його тоні живо зачепило мою уяву. Його погляд просто пропалив мене. Я почав сумніватися, чи так уже й мало правди в тому, що кажуть про диявольську силу цього чоловіка.
Чи міг він передбачити причину нашого приходу до кафе? Я був цілком упевнений, що він знав про все, хоча, з огляду на людські можливості, це було неможливо.
— Дуже дивна теорія, та, що про смерть, — сказав він. — Цікаво, чи у ній щось є. Це й правда було б дуже легко, якби можна було позбутись труднощів у такий простий спосіб. Мені завжди здавалося, що неможливо нічого знищити повністю. Життєві проблеми дійсно хитро складаються докупи, щоб поставити тебе у безвихідь, як шахова задача. Ми не можемо розв’язати справжній вузол на окремій ділянці мотузки без допомоги четвертого виміру, але можемо зменшити рівень складності, зануривши мотузку у воду — і тому подібне, — додав він з майже умисною поважністю в голосі.
Я знав, що він має на увазі.
— Цілком може бути, — продовжував він, — що коли нам не вдається розплутати життєві головоломки, вони залишаються з нами. Рано чи пізно нам доведеться їх розв’язати; і, здається, логічно припустити, що життєві проблеми слід вирішувати протягом життя, поки у нас є під руками той апарат, у якому вони виникли. Ми можемо зіткнутися з тим, що після смерті проблеми залишилися, але ми вже не в змозі мати з ними справу. Чи ви коли-небудь зустрічали людей, що нерозсудливо вживають наркотики? Мабуть, ні. Ну, мусите тоді повірити мені на слові. Ці люди потрапляють у стан, який багато у чому схожий на смерть. І трагізм цього становища ось у чому: вони почали вживати наркотики, бо життя так чи інакше було для них нудним і нестерпним. І що в результаті? Наркотики анітрохи не позбавили монотонності життя чи що там їх турбувало, й до того ж вони потрапили у стан, дуже схожий на смерть, у якому вони не спроможні боротися. Ні, ми повинні підкорити собі життя, проживаючи його на повну, й тоді ми зможемо зустріти смерть, високо несучи голову. Ми зможемо подивитися цій пригоді у вічі, як і будь-якій іншій.
Особистість цього чоловіка випромінювала енергію. Короткочасний контакт з його розумом знищив потік думок, яким були одержимі наші голови. Та все ж було страшенно боляче відриватися від нав’язливої ідеї, яка видавала себе як неминуче завершення перебігу думок і вчинків, що так довго тебе мучили.
Я уявив собі думки чоловіка, якого помилували біля підніжжя ешафоту, і йому дуже прикро, що його вирвали з логічного завершення його задуму.
«Боягузи помирають перед своєю смертю безліч разів». А тих, хто вирішив, за своєю волею чи проти неї, покінчити з життям, обурює втручання збоку. Як каже Шопенгауер, воля до смерті притаманна усім нам не менше, як воля до життя.
Я пам’ятаю багато хлопців в окопах, які казали, що бояться, що їх відправлять на базу; вони б радше йшли до кінця, ніж мали тимчасовий перепочинок. Життя втратило високу ціну. Вони звикли дивитися у вічі смерті й набули життєвого страху такої ж якості, як і страх смерті, що був у них спочатку. Життя стало чимось невідомим, непевним, сповненим страху.
Мною пробігла шалена, гаряча, як напад лихоманки, хвиля роздратування.
— Та пішов він, — пробурмотів я, — чому він завжди мусить лізти?
І тоді я помітив, що Лу витягла з кишені мого плаща маленьку пляшечку і передала її царю Ламові.
— Мабуть, ви маєте рацію, Безіле, — сказала вона. — Але якщо ви забираєте цю пляшечку, відповідальність лягає на вас.
— Ви надумали мене налякати? — посміхаючись відповів він і підвівся. Він кинув пляшечку на землю і рішуче роздушив її ногою.
— Тепер, — сказав він, сідаючи на своє місце, — повернімося до нашої справи.
Випари кислоти піднялися до столика.
— Синильна кислота, — зауважив він, — чудовий збудливий засіб, якщо вбирається системою у такій розрідженій формі випарів, але у великих дозах — нерозважливість.
Без сумніву, чоловік мав схильність до того, що у жінок називається «пиляти». Він постійно вживає слово «нерозважливість», ніби це якась зброя.
Ми обоє здригнулися.
— Ви приймаєте мене, — вів далі він, — як відповідального за те, щоб витягти вас із цієї халепи?