Сидячи собі з Теббі, Місті питає:
— Ну і що ж то за таємниця?
А Теббі відказує:
— Не скажу.
Місті підтикає ковдру дівчині під плечі, стару підковдру та ковдру, запрані так, що від них тільки й лишилися, що сірі нитки та запах хлорки. Лампа біля ліжка Теббі — то її рожевий фарфоровий світильник, розписаний квітами. Вони принесли його з будинку. Більша частина її книжок — теж тут, ті, що знадобляться. Вони принесли також її малюнки з клоунами і розвішали на стінах.
Бабусине ліжко так близько, що Теббі може простягнути руку і доторкнутися до стьобаної ковдри з нашитими на неї вельветовими смужками зі старих великодніх суконь та новорічних одежин столітньої давнини. На подушці лежить бабусин щоденник у шкіряній палітурці з написом «Щоденник», витисненим на обкладинці золотистими літерами із завитушками. Усі таємниці Ґрейс Вілмот замкнені в ньому.
Місті каже:
— Ану постривай, не рухайся, сонечко, — і знімає випалу вію зі щоки Теббі. Місті тре вію між пальцями. Вона довга, як і вії її батька.
Твої вії.
Ліжко Теббі та ліжко її бабусі утворюють щось на кшталт двоспального ліжка, і тому місця в кімнаті лишається мало. Матінка Вілмот узяла із собою свій щоденник. Його та швейний кошик, повний декоративних ниток. Там містяться також в’язальні спиці, в’язальні гачки та гачки для вишивання. Буде їй що робити, коли вона сидітиме у вестибюлі зі своїми старими подругами чи на бульварі над пляжем у гарну погоду.
Твоя матір — така ж, як і всі інші представники добрих древніх родин, які виставляють свої повозки в коло, збираючись відбивати облогу жахливих чужинців.
Хоч би який дурний вигляд це мало, але Місті взяла із собою своє художницьке приладдя. Світлу дерев’яну скриньку з фарбами та акварелями, свій папір та пензлики; все це складено купою в кутку її кімнати.
І Місті питає:
— Теббі, сонечко, а тобі не хотілося б перебратися до твоєї бабусі Кляйнман у Текумзе-Лейк?
А Теббі крутить головою на подушці туди-сюди — ні! Потім зупиняється й каже:
— Бабця Вілмот сказала мені, чому татко увесь час був такий нещасний і затраханий.
Місті каже:
— Будь ласка, не кажи «затраханий», прошу тебе.
До речі, бабця Вілмот оце внизу, грає у бридж зі своїми старими подругами, сидячи перед великим годинником в обшитій дерев’яними панелями кімнаті поруч з вестибюлем. Найгучніший звуку цій кімнаті — цокання великого маятника, який гойдається туди-сюди, туди-сюди. Грає у бридж або сидить у великому червоному розкладному кріслі біля вестибюльного каміна і читає книгу, схиляючись зі збільшувальним склом над кожною сторінкою.
Теббі висовує підборіддя з-за краєчка сатинової ковдри і каже:
— Бабця сказала мені, чому татко не любить тебе.
А Місті відказує:
— Звичайно ж, твій татко любить мене.
Звичайно ж, вона бреше.
За маленьким слуховим вікном кімнати розбиваються хвилі, виблискуючи у вогнях готелю. Далеко на узбережжі видніється темний силует мису Чекайленд-Пойнт, що не являє собою нічого, окрім лісу та скель, що випнулися в мерехтливий океан.
Місті підійшла до вікна, вперлася пальцями в підвіконня і каже:
— Нехай лишається відкритим чи зачинити?
Біла фарба на підвіконні здулася і лущиться, і Місті відколупує її, піддіваючи нігтем.
Крутячи головою на подушці, Теббі відказує:
— Та ні, мамо, бабця Вілмот каже, що татко ніколи насправді тебе не кохав. Він лише вдав кохання, щоб привезти тебе сюди і змусити залишитися.
— Привезти мене сюди? — перепитує Місті. — На острів Чекайленд? — Двома пальцями вона відшкрібає здуті лушпайки білої фарби. Під ними — коричневе потускніле дерево підвіконника. Місті питає:
— А що ще бабуся тобі розповідала?
І Теббі відповідає:
— Вона казала, що ти станеш славетною художницею.
Шкода, що теорія мистецтва не вчить, як надмірний комплімент може бути гіршим за ляпас в обличчя. Місті — славетна художниця! Велика товста Місті, цариця рабів.