— Місті, ходи сюди і сядь біля каміна. — А потім знову втуплюється в книжку й додає: — У тебе й досі болить голова?
Але у Місті не болить голова.
На колінах у Ґрейс лежить її розкритий щоденник у червоній шкіряній обкладинці; вона витріщається в рядки і питає:
— Яке сьогодні число?
Місті відповідає.
Вогонь у каміні догорів, і дрова перетворилися на шар помаранчевих тліючих головешок на решітці. Ноги Ґрейс, взуті в коричневі гостроносі черевики, звисають донизу, не торкаючись підлоги. Її голова з довгими сивими кучерями схиляється над книгою, що лежить у неї на колінах. Поруч з кріслом стоїть увімкнений торшер, і його світло відбивається від блискучого збільшувального скла, яке Ґрейс тримає над сторінкою.
Місті каже:
— Матінко Вілмот, нам треба поговорити.
Ґрейс перегортає пару сторінок і відказує:
— О Господи, це вже я помилилася. У тебе голова розболиться тільки післязавтра.
А Місті заглядає їй в обличчя й питає:
— Як ви смієте настроювати проти мене мою дитину і робити її нещасною?
Ґрейс відриває очі від книги, і її обличчя від подиву аж видовжується. Щелепа відвисла так сильно, що її шия зібгалася в складки від вуха до вуха. То її поверхнева м’язово-апоневротична система. Її підборідний жир. Її зморщені платизмальні смуги поперек шиї.
Місті питає:
— І чому це ви почали навіювати Теббі, що я начебто невдовзі стану відомою художницею? — Вона озирається, переконується, що вони у вестибюлі самі, і знову каже: — Я офіціантка, я тримаю дах над вашими головами, і цього цілком достатньо. Я не хочу, щоб ви забивали моїй дитині голову сподіваннями, які я не зможу зреалізувати. — Затамовуючи від хвилювання подих, Місті питає: — Невже ви не розумієте, в яке ідіотське, становище ви мене ставите?
А рот Ґрейс розпливається широкою поблажливою усмішкою, і вона відказує:
— Але ж, Місті, річ у тім, що ти й справді станеш відомою.
Усмішка Ґрейс — як театральна завіса. Вечір прем’єри. Ґрейс піднімає над собою завісу. Розкривається.
А Місті каже:
— Ні, не стану. Бо не зможу. — Вона звичайна людина, яка житиме й помре непоміченою, нічим не уславленою. Посередність. Утім, це не така вже й трагедія.
Ґрейс заплющує очі. Не перестаючи усміхатися, каже:
— Та ні, ти прославишся, як тільки…
Але Місті перериває її:
— Зупиніться. Просто замовкніть — і все. — І додає: — Вам легко збурювати надії в душах-інших людей. Та хіба ж ви не бачите, що натомість ви їх руйнуєте? Я дуже вправна офіціантка. Якщо ви не помітили, то скажу: ми вже не панівний клас. Ми не вершечок пагорба.
Пітере, проблема твоєї матері в тому, що їй ніколи не доводилося жити в трейлері. Ніколи не доводилося стояти з продуктовими картками в бакалійній крамниці. Вона не знає, що то таке бути бідним, не знає і не хоче знати.
Місті каже, що краще б їм виховати Теббі так, щоб вона влилася в цю економіку, щоб змогла знайти собі роботу у світі, який вона успадкує. Нема нічого ганебного в обслуговуванні столиків. Або прибиранні кімнат.
Ґрейс робить у щоденнику закладку з мереживної стрічки. Потім підводить очі й питає:
— А чому ж ти тоді п’єш?
— Тому що я люблю вино, — відповідає Місті.
А Ґрейс каже:
— Ти п’єш і знаєшся з різними чоловіками, щоб придушити свій страх.
Кажучи «різні чоловіки», вона, вочевидь, має на увазі Ангела Делапорте. Чоловіка в шкіряних штанях, який збирається орендувати будинок Вілмотів. Ангела Делапорте — з його графологією та фляжкою доброго джину.
А Ґрейс каже їй:
— Я знаю, що в тебе в душі. — І, склавши руки на обкладинці щоденника, що лежить у неї на колінах, продовжує: — Ти п’єш, бо хочеш самовиразитися, але боїшся.
— Ні, — відказує Місті. Вона схиляє голову на плече і скоса дивиться на Ґрейс. І каже: — Ні, ви не знаєте, що у мене в душі.
Згасаюче багаття в каміні поруч із ними видає хлопок і кидає спіраль іскор до димаря. Повз камінну полицю пропливає запах диму. То їхнє табірне вогнище.
— Учора, — каже Ґрейс, читаючи зі щоденника, — ти почала відкладати гроші, щоб повернутися до свого рідного міста. Ти збираєш ці гроші в конверті, а конверт засовуєш під килим біля вікна своєї кімнати.
Ґрейс підводить очі, піднімає брови, і її зморщувальний м'яз збирає в складки поцятковану шкіру на її лобі.
А Місті питає:
— Ви що — за мною шпигували?
Та Ґрейс посміхається. Легенько ляснувши збільшувальним склом по сторінці щоденника, вона каже:
— Та це ж написано у твоєму щоденнику.