Теббі показує своєю рожевою рукою на порожній п’єдестал напроти бронзової скульптури Аполлона і каже:
— Діана впала задовго до того, як я її найшла.
Бронзова литка скульптурного чоловіка холодить руку, але кожне сухожилля в ній — рельєфне, кожен відлитий з бронзи м’яз — потужний і товстий. Проводячи рукою по холодній металевій нозі, Місті питає:
— А ти що, була тут раніше?
— В Аполлона немає пісюна, — каже Теббі, — я вже подивилася:
А Місті відсмикує руку доньки від листка, що накриває бронзовий пах статуї, і питає:
— А хто тебе сюди приводив?
— Бабця, — відповідає Теббі. — Бабця увесь час мене сюди водить.
Теббі нахиляється, щоб потертися щокою об гладеньку мармурову щоку Діани.
Оця бронзова статуя Аполлона — то, напевне, копія, виготовлена в дев’ятнадцятому сторіччі. У дев’ятнадцятому або наприкінці вісімнадцятого. Вона не може бути справжньою, справжнім витвором грецького чи римського митця. Інакше вона стояла б у музеї.
— А чому вони тут? — питає Місті. — Тобі бабуся не розповідала?
Теббі знизує плечима. Вона простягає Місті руку і каже:
— Там іще є статуї. Ходімо, я покажу.
Іще є статуї.
Теббі веде її крізь зарості, що оточують мис, і вони знаходять у бур’янах сонячний годинник, укритий товстим потрісканим шаром мідянки. Потім знаходять фонтан завширшки з плавальний басейн, але заповнений зірваними вітром гілками та жолудями.
Вони йдуть повз грот, видовбаний у схилі пагорба, — його темний вхід обрамлений порослими мохом колонами та закритий залізною брамою з ланцюгом. Брили тесаного каменя утворюють арку, яка вивищується і закінчується посередині ключовим каменем. Уявіть собі невеличку банківську споруду. Або фасад укритої пліснявою і просілої в землю будівлі капітолію штату. Фасад захаращений кам’яними статуями ангелів, що тримають кам’яні гірлянди з яблук, груш та винограду. Кам’яні вінки та квіти. І все це посмуговане брудом, потріскане та розламане коренями дерев.
А в проміжку — рослини, яких там не мало бути. Повзуча троянда, яка заглушує дуб, — видираючись на висоту п’ятдесят футів, вона розквітає над короною дерева. Вицвіле жовте листя тюльпанів зів’яло від літньої спеки. Височенна стіна стебел та листя виявляється густими заростями бузкових кущів.
Тюльпани та бузок не притаманні тутешнім місцям.
І їх тут не повинно бути.
На лужку в самому центрі мису вони виявляють Ґрейс Вілмот, яка сидить на ковдрі, розстеленій на траві. Навколо неї квітнуть рожево-блакитні волошки та маленькі білі маргаритки. Плетений кошик для пікніка розкритий, і над ним уже дзижчать мухи.
Ґрейс піднімається на коліна, простягає руку зі склянкою червоного вина і каже:
— Місті, ти повернулася. Іди сюди і візьми ось це.
Місті бере склянку з вином і робить невеличкий ковток.
— Теббі показала мені статуї, — сказала вона. — А що тут колись було?
Ґрейс підводиться і каже:
— Теббі, збирай свої речі. Нам пора йти.
Теббі бере з ковдри свій светр.
А Місті каже:
— Але ж ми тільки-но прийшли.
Ґрейс подає їй тарілку з бутербродом і каже:
— А ти залишишся і поїси. У тебе буде цілий день, щоб займатися мистецтвом.
Бутерброд — із курячим салатом, він нагрівся від лежання на сонці, і на нього сідали мухи, але пахне він смачно. Тож Місті відкусює шматочок.
Ґрейс киває на Теббі і каже:
— Це Теббі все придумала.
Місті жує й ковтає. І відказує:
— Гарна задумка, але ж я не взяла із собою жодних припасів.
А Теббі підходить до пікнікового кошика і каже:
— Зате бабця взяла. Ми прихопили їх як сюрприз для тебе.
Місті відпила трохи вина.
Кожного разу, коли якась людина, маючи добрі наміри, змушує тебе продемонструвати відсутність таланту і тицяє тебе носом у f ой факт, що ти зазнала фіаско з єдиною своєю мрією, — візьми і випий.
Це — така Бухаристична Гра Місті Вілмот.
— Ми з Теббі підемо на завдання, — каже Ґрейс.
А Теббі додає:
— Ми йдемо гаражний розпродаж.
Курячий салат має якийсь дивний присмак. Місті жує, ковтає і каже:
— Цей бутерброд має якийсь дивний присмак.
— Та це ж просто коріандр, — пояснює Ґрейс. І додає: — Теббі і я мусимо знайти шістнадцятидюймове блюдо з напиленим візерунком «Срібна пшениця» фірми «Ленокс». — Вона картинно заплющує очі і хитає головою, примовляючи: — І чому це ніхто не цікавиться своїм посудом, аж поки в ньому не вицвіте візерунок?