Теббі каже:
— А бабця купить мені подарунок на день народження. Усе, що я забажаю.
Ага, ви поїдете, а Місті стирчатиме тут на мисі Чекайленд-Пойнт з двома пляшками червоного вина та штабелем бутербродів з курятиною. І купою своїх олійних та акварельних фарб, пензликів та паперу, до яких вона не доторкувалася відтоді, як Теббі ще пішки під стіл ходила. Акрилові та олійні фарби вже, мабуть, затверділи. А акварельні — висохли та розтріскалися. Пензлі позасихали і стали цупкими. Усе це непотрібне й нікчемне.
Як і сама Місті.
Ґрейс Вілмот простягає руку й каже:
— Теббі, ходімо. Залишмо матір — нехай насолоджується прекрасною дниною.
Теббі бере бабусю за руку, і обидві вирушають через луг до ґрунтової дороги, де вони залишили авто.
Сонце припікає. Луг достатньо високий, щоб з нього було видно хвилі, що сичать та вибухають, розбиваючись об скелі унизу. Далі на узбережжі видніється місто. Готель «Чекайленд» — розмита пляма білих дощок обшивки. Якщо напружити зір, то можна коли не побачити, то доуявити собі слухові вікна на горищі. Звідси острів здається гарним та бездоганним, не заюрмленим та не обложеним туристами. Не огидним від рекламних щитів. Він має такий вигляд, як тоді, коли його ще не облюбували багаті відпочивальники. Коли на ньому ще не з’явилася Місті. Тепер ясно, чому люди, народжені на острові, нікуди з нього не виїжджають. Тепер ясно, чому Пітер був готовий захищати його з таким заповзяттям.
— Мамо! — гукає Теббі.
Вона біжить назад від бабусі, обома руками міцно вхопившись за футболку. Засапавшись та всміхаючись, вона підбігає туди, де на ковдрі сидить Місті. Тримаючи в руках сережку із золотою філігранню, вона каже:
— Завмри.
Місті завмирає. Як статуя.
І Теббі нахиляється та встромляє сережку в мочку материного вуха зі словами:
— Я вже й забула, але бабця мені нагадала. Вона каже, що тобі знадобиться оце.
Коліна її голубих джинсів вимазані в грязюку та зелень трави — то сталося, коли Місті переполошилася і смикнула дочку на землю, збираючись врятувати її від Аполлона.
Місті питає:
— Хочеш узяти із собою бутерброд, манюню?
Але Теббі хитає головою і каже:
— Бабця сказала, щоб я їх не їла. — А потім обернулася і побігла геть, вимахуючи рукою над головою — аж поки не щезла з виду.
Чотирнадцяте липня
Ангел тримає акварельний аркуш кінчиками пальців. Поглянув на малюнок, потім — на Місті, та й питає:
— Ти намалювала крісло?
Місті знизує плечима й відповідає:
— Пройшли роки. Це було перше, що спало мені на думку.
Ангел повертається до неї спиною і крутить малюнок так, щоб сонячне світло падало на нього під різними кутами. Не відриваючи від нього погляду, він каже:
— Добре. Дуже добре. А де ти знайшла це крісло?
— Я взяла його зі своєї уяви, — відповідає Місті і розказує йому, як їй довелося простирчати цілий день на мисі Чекайленд-Пойнт з одними лише фарбами та двома пляшками вина.
Ангел примружено дивиться на малюнок, піднявши його так близько, що очі зійшлися на переніссі, а потім каже:
— Схоже на Гершеля Берка. — Ангел дивиться на неї й питає: — Ти провела цілий день у травах на лузі і нафантазувала крісло Гершеля Берка в стилі Нового Ренесансу?
Сьогодні вранці зателефонувала ота жінка з Лонґ-Біч і сказала, що збирається пофарбувати свою білизняну комірчину, тож краще їм було б приїхати і розібратися із закарлючками Пітера, поки вона не почала роботу.
І тому тепер Місті й Ангел стирчать у зниклій комірчині. Місті робить зарисовки Пітерової писанини. Ангел має фотографувати стіни. У ту мить, коли Місті розкрила свою теку, щоб зробити ескіз, Ангел помітив акварельний малюнок і попросив поглянути на нього. Світло до кімнати потрапляє крізь матове скло, і в цьому тьмяному світлі він і розглядає малюнок.
А на вікні спрей-фарбою написано: «…ступиш на цей острів — і помреш…»
Ангел Делапорте каже:
— Це Гершель Берк, клянуся. З Філадельфії, 1879 рік. Його аналог знаходиться в заміському будинку Ван-дербільтів у Балтиморі.
Мабуть, обриси цього крісла застрягли в пам’яті Місті ще з «Історії мистецтва», випуск 101, або з «Огляду декоративного мистецтва», випуск 236. Можливо, вона бачила його по телевізору в якійсь громадській телепрограмі про відомі споруди. Хтозна, звідки взялася ця ідея. Хтозна, звідки до нас приходить натхнення. Чому ми уявляємо те, що уявляємо.
Місті пояснює:
— Я радію, що хоч щось намалювала. Мені стало так погано. То було харчове отруєння.