Серед дерев показалося металеве обличчя. Статуя зробила крок уперед, і її бронзова нога усією своєю страшною вагою вгрузла в м’яку землю скраю лугу.
Коли ти ходиш до мистецького коледжу, то знаєш, що таке кошмарна галюцинація. Ти знаєш, що таке ретроспекція. Це коли ти натоптуєшся хімікатами, які, накопичуючись у жировій тканині твого тіла, готові будь-якої миті наповнити твою кров жахами серед білого дня.
Постать зробила ще один крок, і її нога загрузла в землі. Сонячне світло зробило її руки місцями яскраво зеленими, а місцями — тусклими. Маківка голови та плечі були заляпані пташиним лайном. Коли ноги статуї піднімалися і вона робила крок уперед, то чітко і рельєфно виступали м’язи на кожному її стегні. З кожним кроком бронзовий листок між ногами ходив туди-сюди.
Тепер, коли малюнок лежить поверх фототорби Ангела, якось дуже незручно та бентежно про все це згадувати.
Аполлон, бог кохання. Місті — із хворим шлунком і п’яна. Оголена душа збудженої сорокарічної художниці.
Статуя підійшла ще на один крок. Ідіотська галюцинація. Харчове отруєння. Воно змусило зняти із себе одіж. Місті — гола. Щоб прояснити думки і відігнати видіння, Місті стала малювати. Щоб зосередитися. Не малюючи нічого конкретного. Заплющивши очі, Місті уткнула олівець у стос акварельних аркушів і, відчувши, як він почав шкрябати, проводячи прямі лінії, вона притиснула до вістря вказівний палець, щоб створити заштрихований контур.
Механічне написання.
Коли олівець зупинився, Місті покращало. Статуя зникла. Шлунок перестав боліти. Рідке лайно висохло достатньо, щоб його можна було більш-менш легко зчистити, а потім закопати серветки, зіпсуті труси та пожмакані малюнки. Приїхали Теббі та Ґрейс. Їм удалося віднайти потрібну їм чайну чашку, чи соусницю, чи що вони там шукали. На час їхнього приїзду вино було випите, Місті — вдягнена і не така смердюча.
Теббі сказала:
— Ось диви. Це мені на день народження, — і простягнула руку, показуючи блискучий перстень на пальці. Прямокутний зелений камінець, оброблений так, щоб іскритися. — Це — перидот, — пояснила Теббі та підняла руку над головою, щоб на камінець впали останні промені сідаючого сонця.
Місті заснула в машині з думкою про те, де ж узялися гроші на пікнік, і Ґрейс повезла їх назад до селища по Межовій авеню.
Пройшов певний час, перш ніж Місті подивилась на аркуш — що ж вона там намалювала. І була вкрай здивована. Після цього вона лише додала кілька тонів акварельними фарбами. Дивно, що тільки не витворить наша підсвідомість. Дещо з її молодості, дещо з того, про що йшлось на уроках історії.
Такі легко передбачувані фантазії бідолашної Місті Кляйнман.
Ангел щось сказав.
Місті каже:
— Прошу?
А Ангел питає її:
— Скільки ти за це візьмеш?
Він каже про гроші. Про ціну. Місті каже:
— П’ятдесят? — І повторює: — П’ятдесят доларів.
Оцей малюнок, який Місті витворила із заплющеними очима, гола, перелякана, зі скорченим шлунком, — це перший мистецький твір, який їй коли-небудь удалося продати. Це найкраще з того, що Місті зробила за все своє життя.
Ангел розкриває свій гаманець і дістає дві двадцятки та одну десятку. І каже:
— Так що ти ще знаєш про Пітерового батька?
Між іншим, коли вона виходила з лугу, то побачила дві глибокі діри в землі поруч зі стежиною. Відстань між ними складала два фути, вони були завеликими для звичайних відбитків людської ноги, завеликими, щоб належати людині. Низка дірок вела назад, до лісу, і вони розташовувались надто далеко одна від одної, щоб то була людина. Про це Місті Ангелу не розповіла. А то іще подумає, що вона схибила. Як і її чоловік.
Як ти, мій милий, дорогий Пітере?
А тепер від отруєння лишився тільки головний біль. Ангел тримає малюнок біля носа і принюхується. Морщить носа і знову принюхується, а потім вкладає малюнок до однієї з бокових кишень сумки. Помітивши, що вона спостерігає, він каже:
— Та то я так, не зважай. Просто мені на мить здалося, що я відчув запах лайна.
П’ятнадцяте липня
Якщо єдиний чоловік, який уперше за чотири роки звернув увагу на твої цицьки, виявляється полісменом, то візьми і випий. А якщо виявиться, що він уже знає, яка ти без одягу, то випий іще раз.
І оцей другий ковток зроби вдвічі більшим.
За столиком «вісім» у «Дерев’яно-золотій їдальні» сидить якийсь тип, чолов’яга твого віку. Він дебелий, а плечі в нього похилі. Сорочка на ньому сидить класно, правда, трохи обтягує на пузі — така собі повітряна куля з поліестеру й бавовни, що трохи звисає над ременем. Волосся — із залисинами на скронях, а залисини на лобі утворюють над очима три видовжені трикутники. Трикутники — яскраво-червоні від засмаги — схожі на довгі й гострі чортячі роги над обличчям чоловіка. Перед ним на столі лежить розкритий блокнот зі спіраллю, чоловік у ньому щось пише і поглядає на Місті. На ньому — строката краватка та темно-синя спортивна куртка.