Місті приносить йому склянку води, і її рука тремтить так сильно, що в склянці дзеленчать шматочки льоду. Між іншим, її головний біль не проходить ось уже третій день. Цей біль — як личинки, що в'їдаються в м’яку купу твого мозку. Як хробаки, що прогризаються крізь нього. Як жуки-короїди, що проточують у ньому свої ходи.
Чувак за столиком «вісім» каже:
— Щось у вас відвідувачів не густо, еге ж?
Його крем після гоління пахне гвоздиками. Це той чоловік із порома, той, чий собака подумав, що Місті мертва. Поліцай. Детектив Кларк Стілтон. Чувак із відділу розслідування вбивств, скоєних на ґрунті ненависті.
Місті знизує плечима і дає йому меню. Місті обводить поглядом кімнату — золотисту фарбу та дерев’яні панелі — та й питає:
— А де ваш пес? Може, вам принести щось випити?
А детектив відповідає:
— Мені треба побачити вашого чоловіка. Ви — місіс Вілмот, еге ж?
На пластиковій табличці, пришпиленій до пластикової уніформи, — її ім’я: «Місті-Мері Вілмот».
Її головний біль — як молоток, що — тук, тук, тук… — забиває в потилицю цвях, як артистичний задум, який дедалі сильніше б’є в одну точку, доки ти не забудеш про все інше на світі.
Детектив Стілтон кладе ручку на свій блокнот, простягає руку для привітання і каже, всміхаючись:
— Узагалі, я працюю в окружному відділі розслідування вбивств, скоєних через ненависть.
Місті тисне йому руку і каже:
— Кави вип’єте?
А чоловік відказує:
— Аякже, будь ласка.
Її головний біль — як пляжний м’яч, у який накачали забагато повітря. І воно продовжує нагнітатися, але то не повітря, а кров.
До речі, Місті вже сказала детективу, що Пітер лежить у шпиталі.
Ти в шпиталі.
Того вечора на поромі вона сказала детективу Стілтону, що ти несповна розуму і що ти залишив свою родину в боргах. Що тебе виганяли з кожного інституту і що ти проштрикував біжутерією своє тіло. Що ти сидів у гаражі в авто з працюючим двигуном. Твої графіті, твої пишномовні декларації, твоя схильність закупорювати кімнати в будинках чужих людей — усе це було додатковим підтвердженням твого божевілля. Твій вандалізм. На жаль, сказала Місті детективу, вона постраждала від усього цього не менше, аніж будь-хто інший.
Уже третя година — затишшя між обідом та вечерею.
Місті каже:
— Так, звісно, сходіть і погляньте на мого чоловіка. Ще кави?
Детектив зазирнув у свій блокнот, щось записав у ньому і питає:
— А ви не знаєте, ваш чоловік не належав до якоїсь неонацистської організації? Чи до якогось радикального угруповання, що пропагувало ненависть?
А Місті відказує:
— Та невже? — І, помовчавши, додає: — До речі, у нас дуже смачний ростбіф.
До речі, усе це прикольно. Кожен із них тримає власні блокнот та ручку, приготувавшись записувати. Це як дуель. Як перестрілка.
Якщо детектив бачив каракулі Пітера, то він уже знає, якої думки її чоловік про її оголену натуру. Про її цицьки, схожі на вуха спанієля. Про її ноги з варикозними венами. Про її руки, що тхнуть гумовими рукавичками. Місті Вілмот, цариця служниць. Знає, якої ти думки про свою дружину.
Детектив Стілтон щось записує, а потім питає:
— Значить, ви з чоловіком не були близькими людьми?
А Місті відповідає:
— Та гадала, що були. Але, як виявилося, помилялася.
Детектив пише й запитує:
— А ви не знаєте, чи є Пітер членом Ку-клукс-клану?
А Місті відказує:
— У нас дуже смачні курчата і галушки.
Детектив пише та питає:
— А ви не знаєте, чи є на острові Чекайленд якась група, що поширює ненависть?
А її головний біль стук-стук-стукає, забиваючи гвіздок їй у потилицю.
Хтось за столиком «п’ять» махає їй рукою, і Місті питає:
— Вам кави принести?
А детектив Стілтон питає:
— З вами все гаразд? Щось у вас вигляд якийсь нездоровий.
Сьогодні вранці за сніданком Ґрейс Вілмот сказала, що їй страшенно шкода через зіпсутий курячий салат, настільки шкода, що вона домовилася з лікарем Туше, що Місті прийде завтра до нього на прийом. Красивий жест, але доведеться оплачувати ще один рахунок, нехай йому грець.