Її головний біль стук-стук-стукає, дедалі глибше забиваючи гвіздок.
Дипломи під потускнілим склом на кахляних стінах діагностичної кімнати — пожовклі та вицвілі. З плямами води. Засиджені мухами. Даніель Туше, доктор медицини. Узявши її зап’ястя двома пальцями, доктор Туше міряє їй пульс за своїм наручним годинником.
Його трійчастий м’яз відтягує куточки рота вниз, утворюючи несхвально-похмурий вираз обличчя, — лікар притискає стетоскоп до її спини між лопатками. І каже:
— Місті, глибоко вдихніть і затамуйте віддих.
Холодний стетоскоп поколює всю її спину.
— А тепер — видихніть, — каже лікар. — І вдихніть ще раз.
Місті питає його:
— А ви не знаєте, Пітеру, часом, не робили кастрацію? — Вона знову робить глибокий вдих і каже: — Пітер сказав мені, що Теббі — то Боже чудо, тому я не стала робити аборт.
А лікар Туше каже:
— Місті, ви багато пили останніми днями?
Таке маленьке задрипане сільце! І бідолашна Місті-Мері в ньому — щось на кшталт місцевого алкаша.
— До готелю приходив детектив з поліції, — каже Місті. — Питав, чи немає тут на острові Ку-клукс-клану.
А лікар Туше мовить:
— Якщо ви вб’єте себе, то це не врятує вашої доньки.
Він говорить, як її чоловік.
Як ти, мій любий, милий Пітере.
Тож Місті питає:
— Урятувати мою доньку від чого? — Місті дивиться лікарю в очі і запитує: — А тут на острові є нацисти?
І лікар Туше всміхається і відповідає:
— Звісно, що ні.
Він іде до столу і бере з нього теку з кількома аркушами. Робить у теці якийсь запис. Дивиться на календар, що висить на стіні над столом. Потім дивиться на свій наручний годинник і знову робить запис у теці. Що ж до його почерку, то хвостики літер звисають низько, аж за лінію — підсвідомі, імпульсивні. Ангел Делапорте сказав би, що вони свідчать про пожадливість, ненаситність та лиху вдачу.
Лікар Туше питає:
— А ви займалися останнім часом чимось іншим?
І Місті йому розповідає. Так, вона малювала. Уперше після мистецького коледжу Місті стала трохи малювати, в основному — акварельними фарбами. У своїй кімнаті на мансарді. У вільний від роботи час. Вона встановила мольберт так, щоб їй було видно узбережжя поблизу мису Чекайленд-Пойнт. Вона кожного дня працює над якимось малюнком. Беручи його зі своєї уяви. Список побажань вирослої в злиднях білошкірої дівчини: великі будинки, вінчання в церкві, пікніки на узбережжі.
А вчора Місті малювала, аж поки не помітила, що надворі вже поночі. П'ять чи шість годин промайнули майже непомітно. Щезли, як щезла білизняна шафа в Сів’ю. Накрилися Бермудським трикутником.
Місті каже лікарю Туше:
— Моя голова болить безперервно, але коли я малюю, біль слабшає.
Його стіл — пофарбований метал, щось на кшталт столу, який можна бачити в конструкторському бюро чи в офісі бухгалтера. Такий — з шухлядами, що їздять на роликах і закриваються з громом та гучним гуркотом. На столі — прес-пап’є із зеленого фетру, на стіні над столом — календар та старі дипломи.
Лікаря Туше з поцяткованою лисіючою макітрою та кількома тонкими волосинами, зачесаними набік, можна запросто прийняти за інженера. А завдяки його круглим окулярам в стальній оправі та масивному наручному годиннику на металевому ремінці лікаря Туше можна запросто прийняти і за бухгалтера. Він питає:
— Ви ходили до коледжу, еге ж?
— До мистецького коледжу, — поправляє його Місті. Тільки вона не закінчила його. Кинула. Коли помер Гарроу, вони перебралися сюди, щоб доглядати Пітерову матір. Потім з’явилася Теббі. А потім Місті заснула і прокинулася товстою, змореною і сорокарічною.
Лікар не засміявся. Що ж, його можна зрозуміти.
— Коли ви вивчали історію, — питає він, — ви проходили джайнізм? Буддистів-джайністів?
— Ні, в історії мистецтва їх не було, — відказує Місті.
Він витягує одну з шухляд і дістає жовту пляшечку з пігулками.
— Попереджаю вас з усією серйозністю, — каже лікар. — Не підпускайте до них Теббі і на гарматний постріл. — Він шпокнув кришечкою і витрусив з пляшки пару пігулок собі в руку.
Це — прозорі желатинові капсули, ті, що роз’єднуються навпіл. І в кожній — якийсь сипучий та легко рухливий темно-зелений порошок.
Відлущене послання на підвіконні у Теббі: «Ти помреш, коли вони з тобою покінчать».
Лікар Туше гримає пляшечку в неї перед очима й каже:
— Приймайте ці пігулки лише тоді, коли відчуєте біль. — Етикетки на пляшці немає. — Це трав’яна сполука. Вона допоможе вам зосередитися.
Місті питає: