Коли твоя донька стукає у двері і благає поцілувати її та побажати доброї ночі, а ти раз по раз відповідаєш їй, щоб вона йшла спати і що ти прийдеш до неї за хвилину, і коли зрештою приходить бабуся, і забирає її від дверей, і ти чуєш, як вона рюмсає в коридорі, випий дві пігулки.
Коли ти знайдеш браслет із фальшивими діамантами, який твоя донька підсунула під двері, випий іще одну.
Коли ніхто начебто не помічає твоєї поганої поведінки, але всі усміхаються і питають: «Ну що, Місті, як там ідуть справи з малюванням?», настав час пігулок.
Коли твій головний біль не дає тобі їсти. Брюки спадають із тебе, бо твоя сідниця кудись щезла. Ти проходиш повз дзеркало і не впізнаєш худу обвислу примару, що її в ньому бачиш. Твої руки перестають труситися лише тоді, коли ти берешся за пензель чи олівець. Значить — прийми пігулку. А коли пляшечка з пігулками вже напівпорожня, лікар Туше залишає на реєстраційному столику нову з твоїм ім'ям, написаним на ній.
Коли ти просто не можеш припинити працювати. Коли закінчення саме оцього конкретного проекту — це все, про що ти можеш думати. Тоді візьми і випий пігулку. Тому що Пітер мав рацію.
Ти мав рацію.
Тому що немае неважливих речей. Важливим є все. Кожна деталь. Просто ми ще не зовсім розуміємо — чому.
Усе — автопортрет. Усе — щоденник. Увесь твій лікарський анамнез — це пасмо твого волосся. Нігті твоїх пальців. Деталі судового розслідування. Вміст твого кишечника — це документ. Мозолі на твоїй руці розповідають усі твої таємниці. Твої зуби видають тебе. Тебе видає твій акцент. Тебе видають зморшки навколо рота й очей.
Усе, що ти робиш, виказує твою руку.
Пітер казав, що робота художника — це звернути увагу, зібрати, упорядкувати, заархівувати, зберегти, а потім написати звіт. І задокументувати. Зробити презентацію. Робота художника — це просто не забути.
Двадцять перше липня — Місяць на три чверті
Ангел Делапорте піднімає один малюнок, потім другий, і всі вони — акварельні. На них зображені різні предметі, деякі — просто силует якогось дивовижного обрію, деякі — пейзажі залитих сонцем полів. Соснові ліси. Обриси будинку чи села на середній відстані. На обличчі Ангела рухаються тільки очі, перестрибуючи на папері з деталі на деталь.
— Неймовірно, — каже він. — Ти маєш жахливий вигляд, зате твої роботи… Господи праведний!
Між іншим, Ангел та Місті ще тепер в Ойстервілі. У чиїйсь зниклій загальній кімнаті. Вони вповзли до неї через отвір, щоб зробити фото і передивитися графіті.
Твої графіті.
Місті почувається жахливо, вона ніяк не може зігрітися навіть у двох светрах і час від часу цокотить зубами. Її рука тремтить, коли вона подає Ангелу малюнок, тремтить так, що цупкий папір хльоскає, як віяло. Після харчового отруєння в її шлунку завівся якийсь мікроб. Навіть тут, у темній закупореній кімнаті, куди світло ледь пробивається крізь штори, вона не скидає сонцезахисних окулярів.
Ангел усюди тягає із собою свою фототорбу. А Місті носить свою теку. То стара чорна пластмасова тека, що залишилася ще з мистецької школи. Вона являє собою тонкий портфельчик на змійці, яка розстібається з трьох боків, щоб можна було розкрити теку і покласти її плиском. Тоненькі гумові штрипки притискують акварельні малюнки до одного боку теки. З протилежного боку в різні кишеньки повстромлювані ескізи.
Ангел клацає знімки, а Місті розкриває свою теку на дивані. Коли вона дістає пляшечку з ліками, її руки трусяться так сильно, що стає чути, як усередині торохтять пігулки. Вивудивши одну пігулку з пляшки, вона каже Ангелу:
— Це зелені водорості. Від головного болю. — Місті кладе пігулку до рота й каже: — Ходи поглянь на деякі малюнки і скажи, як вони тобі.
На дивані — якийсь напис, що його зробив Пітер спрей-фарбою. Його чорні слова тягнуться через сімейні фото, що висять у рамках на стіні. Через подушечки для голок. Через шовкові абажури. Запнувши штори, він щось і на них написав.
Ти написав.
Ангел бере в неї пляшку і підносить до світла, що йде від вікна. Потім трясе пляшку, і всередині торохтять пігулки:
— Якісь вони важкі, — каже він.
Желатинова капсула в її роті розм’якає, і всередині відчувається присмак солі та олов’яної фольги — присмак крові.
Ангел подає їй фляжку із джином зі своєї фототорби, і Місті робить великий ковток гіркої рідини. Між іншим, вона випила його частку. У мистецькому коледжі обов'язково вчать етикету споживання наркотичних речовин. Ділитися треба.