— Кров вашого чоловіка, — пояснює детектив Стілтон, — містила фенобарбітал натрію.
А на місці інциденту ніяких ліків знайдено не було, додає він. Ані пляшечки з пігулками, ані води. Немає медичних записів, які б свідчили, що Пітеру призначали такі ліки.
Не відриваючись від малювання, Місті питає, до чого він веде.
А Стілтон відказує:
— Подумайте, хто був зацікавлений у його смерті?
— Лише я, — відповідає Місті. І відразу ж жалкує про сказане.
Малюнок закінчено — ідеальний і прекрасний. Такого місця Місті ніколи не бачила. Звідки воно взялося в її уяві — вона й гадки не має. А потім вона бере і пензлем «котячий язик» номер 12, просякнутим чорним барвником «палена слонова кістка», замальовує все, що є в полі зору.
Двадцять п’яте липня
Усі будинки на Евкаліптовій та Модриновій вулицях здаються такими величними, якщо поглянути на них уперше. Усі вони — три- або чотириповерхові, з білими колонами, і всі були збудовані під час останнього економічного підйому, тобто вісімдесят років тому. Майже століття назад. Будинок за будинком, вони повмощувалися посеред розлогих дерев, величезних, наче зелені грозові хмари — посеред горіхів та дубів. Вони тягнуться вздовж Кедрової вулиці і позирають один на одного через хвилясті зелені галявини. Вони такі розкішні, коли бачиш їх вперше.
«Храмові фасади», казав Гарроу Вілмот Місті. Починаючи приблизно з 1798 року, американці будували прості, але масивні фасади в стилі грецького Відродження. А з 1824 року, коли Вільям Стрікленд спроектував Другий банк Сполучених Штатів у Філадельфії, вороття назад уже не було. Після того будинки — і маленькі, і великі — мали оснащатися низкою жолобчастих колон та навислою фронтонною покрівлею вздовж усього фасаду.
Люди називали ці споруди «торцевими будинками», бо всі ці чудернацькі деталі обмежувалися переднім торцем будівлі. А решта споруди була простою, без архітектурних надмірностей.
Така характеристика стосувалася майже кожного будинку на острові. Усе — фасади. Усе — розраховане на ваше перше враження.
Те, що архітектори прозвали «грецькою раковою пухлиною», поширилося скрізь — від вашингтонського Капітолію до найменшого сільського будинку.
— Для архітектури, — пояснював Гарроу, — то було кінцем прогресу і початком повторення. — Він зустрів Місті та Пітера на автобусній станції в Лонґ-Біч і відвіз їх до порома.
Оці острівні будинки здаються такими величними, поки ти не підійдеш і не побачиш, як із колони облуплюється і скупчується біля її підніжжя фарба. А на покрівлі накладки на стиках поіржавіли і позвисали скрюченими почервонілими смугами. У вікнах — коричневий картон там, де немає шибки.
Три покоління аристократів — одне за одним.
Жодне капіталовкладення не зберігається вічно. Це їй сказав Гарроу Вілмот. А гроші вже закінчувалися.
— Одне покоління заробляє гроші, — якось сказав їй Гарроу. — Наступне покоління захищає і зберігає їх. А на третьому поколінні гроші скінчуються. Люди завжди забувають, які зусилля потрібні для того, щоб накопичити родинний капітал.
Пітер написав своїми закарлючками: «…твоя кров — то наше золото…»
Між іншим, поки Місті їде на зустріч із детективом Стілтоном — аж цілі три години до «Пітерової комори», — вона складає докупи все, що може пригадати про Гарроу Вілмота.
Уперше Місті побачила острів Чекайленд, коли поїхала туди з Пітером, а його батько возив їх довкола у своєму старому «б’юїку». Усі автомобілі на Чекайленді старі, охайні та до блиску відполіровані, але всі сидіння в них місцями залатані прозорим скотчем, щоб не вивалилася набивка. Випукла передня панель розтріскалася від надміру сонця. Хромова облямівка та бампери — поцятковані та вкриті прищами іржі від солоного морського повітря. Фарби зблякли під тонким шаром окису цйнку.
Гарроу мав густу кучму сивого волосся, зачесану над лобом, як корона. Очі в нього були сірі чи голубі. Зуби — радше жовті, ніж білі. Підборіддя й ніс — гострі та довгасті. Решта тіла — кістлява й бліда. Непоказна. З рота в нього смерділо. А від нього самого тхнуло старим острівним будинком із власним занепалим інтер’єром.
— Цьому авто — десять років, — сказав він. — Для прибережного авто — це ціла вічність. — Він підвіз їх до порома, і вони чекали на пристані, дивлячись через водну гладінь на темну зелень острова. Пітер та Місті були на літніх канікулах і шукали роботи, мріючи мешкати в місті, будь-якому великому місті. Вони говорили про те, щоб кинути школу і перебратися до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса. Чекаючи порома, вони казали, що могли б вивчати мистецтво в Чикаго чи Сіетлі. Там, де можна було б розпочати кар’єру. Місті пригадала, як їй довелося тричі гепнути дверцятами авто, поки вони не зачинилися.