Лікар наповнює шприц із пляшки і вштрикує голку в її руку. Потім витягує його і дає Місті ватний тампон — на випадок, якщо виступить кров.
— Це щоб ви швидше заснули, — пояснює він.
Теббі сідає на краєчок ліжка й питає:
— Болить?
Ні, аніскілечки. Нога почувається прекрасно. А укол болить.
У Теббі на пальці перстень з іскристим зеленим перидотом, — він ловить світло, що йде з вікна. Перед вікном — край килима, а під килимом — чайові гроші, що їх сховала Місті. То їхній квиток додому, до Текумзе-Лейк.
Ґрейс кладе телефон у спорожнілий магазинний пакет і простягає руку Теббі:
— Ходімо, — каже вона. — Дамо відпочити твоїй матінці.
Лікар Туше каже, стоячи у відчинених дверях:
— Ґрейс! Можна з тобою поговорити сам на сам?
Теббі встає з ліжка, і Ґрейс нахиляється і щось шепоче їй на вухо. А Теббі швидко киває головою. На ній — масивне рожеве намисто з мерехтливих несправжніх брильянтів. Воно таке велике, що, напевне, тисне на шию доньки не менше, аніж гіпс тисне на материну ногу. Це намисто схоже на іскристе жорно. Ціпок та ядро каторжника, зроблені з фальшивих брильянтів. Теббі розмикає застібку, приносить намисто до ліжка та й каже:
— Надінь його на себе. — І, просунувши обидві руки за плечі Місті, вона надіває намисто їй на шию.
До речі, Місті ж не ідіотка. Бідолашна Місті-Мері Кляйнман знала, що кров на її трусиках була кров’ю Пітера. Але тепер, у цю мить, вона так радіє, що не зробила аборт.
Твоя кров.
Чому Місті погодилася вийти за тебе заміж — вона не знає.
Чому хтось робить щось? Лежачи в ліжку, вона вже починає відпливати. Кожен подих повільніший за попередній. Її м’язи levatorpalpebrae мусять старатися щосили, щоб не заплющувалися очі.
Теббі підходить до мольберта і знімає з нього дощечку з малювальним папером. Потім приносить її разом із вугільним олівцем до ліжка, кладе на ковдру поруч із матір’ю й каже:
— Це на той випадок; якщо у тебе з’явиться натхнення.
І Місті спроквола, як в уповільненому кіно, цілує її в лоб.
З намистом та гіпсом Місті відчуває себе пришпиленою до ліжка. Безпорадною. Жертовною твариною. Затвірницею.
Потім Ґрейс бере Теббі за руку, і вони виходять у коридор до лікаря Туше. Двері зачиняються. Стає так тихо, що Місті не певна, то почулося їй чи ні. Але начебто пролунав іще один «клац».
І Місті гукає:
— Ґрейс? Теббі? — Як в уповільненому кіно Місті гукає: — Агов! Там є хто-небудь?
Тридцяте липня
Коли Місті вперше прокинулася після того нещасного випадку, то виявила, що волосся на лобку зникло, в неї встромлений катетер, що зміїться по її здоровій нозі до пластикового пакета, причепленого до стовпчика ліжка. Смужки білого хірургічного пластиру прикріплюють трубку до шкіри її ноги.
Милий, любий Пітере, ніхто не має розповідати тобі, що це за відчуття.
Знову тут попрацював лікар Туше.
Між іншим, якщо ти прокидаєшся з бритим лобком і якоюсь пластмасовою штучкою, встромленою тобі у вагіну, то це не обов’язково робить тебе справжньою художницею.
Якби це було так, то Місті намалювала б щось не гірше Сікстинської капели. Натомість вона знову жмакає в кульку ще один аркуш 140-фунтового акварельного паперу. А за її маленьким слуховим вікном сонце підсмажує пісок на пляжі. І хвилі сичать та вибухають. Чайки тремтять, висячи в потоках повітря, такі собі білі повітряні змії, а дітлахи майструють замки з піску та плещуться в припливних хвилях.
Було б добре проміняти всі оці сонячні дні на шедевр, але ж… але ж натомість її дні перетворюються на одну гівняну й нікчемну мазанину за іншою. Місті все одно хочеться бути надворі навіть з однією ногою повністю в гіпсі і з маленьким мішечком сцяк. Будучи художником, ти плануєш своє життя так, щоб випадала можливість малювати, щоб з’являлося вікно вільного часу, але це ще не гарантія, що ти за цей час створиш щось справді варте твоїх зусиль. Тебе весь час переслідує думка, що ти марнуєш своє життя.
А правда полягає в тому, що, була б Місті на пляжі, вона б дивилася в це вікно та мріяла про те, як стане колись відомою художницею.
Правда полягає в тому, що, яке б ти місце не вибрав, воно буде хибним.
Місті напівстоїть біля свого мольберта, спершись на високий ослінець і поглядаючи у вікно на Чекайленд-Пойнт, Теббі сидить біля її ніг у плямі сонячного світла і розфарбовує її гіпсову ногу фломастерами. І оце болить. Шкода, що Місті провела більшість свого дитинства, ховаючись у приміщенні, розмальовуючи книжки та мріючи про те, як стане художницею. А тепер вона змушує свою доньку моделювати цю хибну поведінку. Усе, чого недобрала в дитинстві Місті, не добере, схоже, і Теббі. Що там роблять підлітки — усі повітряні змії, що їх не запустила Місті, усі ігри в квача, які пропустила Місті, усі кульбаби, які не зібрала Місті, — і Теббі повторює ту саму помилку.