Першої ж ночі мене розбудив постріл, за яким почулися божевільні вигуки: «Убили, убили!» Прихопивши зброю, я вискочив назовні. Стискаючи в руках автомат, поблизу КПП стояв вартовий Шаміль. Він був блідий і весь тіпався.
За два метри від нього на землі лежав грузин. Незабаром підбіг поручник Байда з двома стрільцями. Я нахилився над грузином: на його щастя, рана не була серйозною - куля зачепила тільки ліве плече. Переляканий Шаміль (ще б пак - уперше стріляв у живу людину) доповів:
- Стою на посту. Він іде. Кричу: «Стій! Пароль!» А він добре напідпитку. «Я тебе дам сечас парол. Я тут десят лет хаджу, нікто парол не спрашівал. Вот счас табе уші надеру!» Ну я й стрельнув.
Вартового на посту замінили, грузину надали першу медичну допомогу - через характер поранення він другої й не потребував. Мені ж треба було доповісти командирові батальйону. Йдучи до нього, я, відверто кажучи, хвилювався. Що не кажи, міжнародний скандал - союзника підстрелили.
У кімнаті на ліжку сидів батоно Вахо, наш комбат, і задумливо чухав живіт. (Під час боїв за Шрому комбат Вахтанг Кілаурідзе під кулеметним вогнем самотужки виніс із бою двох своїх поранених бійців).
- Сотнику, що там за галас?
- Та розумієте, пане комбат, мій вартовий підстрелив вашого хлопця. Той не хотів говорити пароль.
- Що, убив, чи як?
- Та ні, лише подряпав, куля пройшла по дотичній.
- Шкода. Якби убив, могли б дисципліну підтягнути. А то лазять п’яні по ночах без діла.
Вахо підвівся, підійшов до столу, налив дві чарки коньяку:
- А взагалі, сотнику, давай вип’ємо за маму мого солдата. За те, що не доведеться їй плакати за свого сина, і за маму твого стрільця, що не навчила його влучно стріляти!
- Ну, щодо влучності стріляти, то це мені мінус, - мовив я, перехиляючи чарку.
Наступної ночі історія продовжилась. Близько першої ночі я почув якійсь галас поблизу КПП. Швиденько підбіг. З одного боку шлагбаума стояв мій вартовий, ройовий Рута. З другого боку - лейтенант Тітілебі. Він кричав:
- Падажді! Не стріляй! Сейчас вспомню. Вах! Как же ето будет по рускі? Как же он називається? А, вспомніл! Лошад паласатий.
Я все зрозумів. Тієї ночі пароль був «Зебра», а оскільки ми не володіли картлі, а грузини - українською, це вносило деякі непорозуміння в стосунки, бо спілкуватись доводилося мовою окупанта. До речі, нічні вештання наших союзників після цього припинились.
За кілька днів нас підняли по тривозі й перекинули в район сухумського маяка й радіолокаційної станції, де очікувалось вторгнення російського морського десанту. Як морський офіцер, я уявляв собі, що це таке. Кораблі завжди прикривають десант гарматами головного калібру. Якщо такий залп накриє піхоту, то від неї залишиться тільки місиво з крові, залишків обмундирування та прибережної гальки. А відповісти, крім як спареною 23-мм «зушкою», ми не могли, бо жодної серйозної зброї ми не мали. Залишався єдиний вихід: закопатись якнайглибше в землю, підпустити десант аж до узбережної лінії, сподіваючись, що він прикриє нас від артобстрілу кораблів.
Усі отримали завдання, й інженерні роботи закипіли. Я пішов знайомитися з сусідами праворуч. Це був невеличкий грузинський підрозділ, чоловік із 10 - 12, але їх прикривала добре замаскована «Шилка». Повернувшись, я побачив натовп грузинів із сусідніх підрозділів. У центрі стояв ройовий Обух і, розмахуючи руками, щось жваво розповідав. Він присідав, падав, перекочувався - здалеку це нагадувало шлюбні танці гамадрилів.
- Обух, вам наказано викопати окоп для стрільби лежачи, - звернувся я до нього. - Що ви тут робите? Ще й людей навколо себе зібрали.
- Розповідаю союзникам, пане сотнику, як воюють білі найманці в Родезії, - витягнувся Обух.
«От ідіот, - подумав я, - тут серце зупиняється в очікуванні обстрілу 12-дюймових гармат, а він влаштував щось на кшталт античного театру на берегах Колхіди».
- А окоп, - доповів Обух, - я вже викопав, можете подивитися.
Ми підійшли до невеличкого заглиблення, яке, здавалося, вигріб кіт для своїх фізіологічних потреб. Я навіть розгубився:
- Але ж, враховуючи нахил до води, атакуючим буде видно за бруствером ваш зад і ваші ноги.
- Нічого подібного, - відбивався Обух, влаштувавшись для наочності в заглибленні.
- За Клаузевіцом, - він назвав том і сторінку, - окопи для стрільби лежачи копають саме так.
Я вирішив, що немає сенсу заглиблюватись у суперечку із посиланням на такий високий авторитет. Мовчки підійшов до зрізу води, зупинився й почав знімати з плеча автомат. З-за невеличкого бруствера за мною насторожено, але з цікавістю стежив Обух. Побачивши мої дії, нашорошено буравлячи мене очима, запитав:
- А що це ви там збираєтеся робити?
- Та от, «не мудрствуя лукаво», проведемо невеличкий іспит. Розряджу по вашому окопу автоматний ріжок. Якщо вас не зачепить, то ви разом із паном Клаузевіцем маєте рацію. Ну, а якщо зачепить… - я зробив паузу й розвів руки.
Нервово підкинувши свій зад, Обух кулею вилетів із окопчика.
- Ви що! Ви що! Окоп ще не закінчено, треба ще провести деякі косметичні роботи, - схопивши лопату, почав заглиблюватись у землю.
На інших ділянках робота йшла успішно, інколи навіть занадто успішно. Підходячи до місця, де мала розміститися кулеметна ланка, я побачив глибоку яму, з якої вилітала земля. Зазирнувши туди, я побачив ройового Руту. Яму він видовбав глибшу за свій зріст.
- Як же ви звідти стрілятимете?
- Все передбачено, - бадьоро відповів він. І показав ослін, явно позичений із одного із зруйнованих будинків, яких навкруги було безліч. - Треба стріляти - стаю на ослін, під час обстрілу опускаюся вниз.
«Логічно», - подумав я й рушив далі.
Цього дня висадки десанту не було. Назавтра на рейді з’явився російський катер. Явно промацуючи нашу оборону, почав обстріл нашого узбережжя. Бив навмання, але, враховуючи, що робилося це з носової автоматичної гармати, приємного було мало. Не маючи опору, знахабнів і підійшов зовсім близько до берега. Вогонь став прицільним. Тут вже стало не до жартів. Петляючи між стовпами піску та гальки, піднятими вибухами снарядів, я підбіг до «Шилки». Відхекавшись, постукав прикладом по броні. З люка висунувся грузинський офіцер.
- Чому не стріляєте, чому не потопите цю консервну бляшанку? Ви що, хочете, щоб він створив тут місячний ландшафт?!
- Не можемо, катер російський, а ми офіційно з Росією не воюємо. Тільки за прямою вказівкою командуючого корпусом.
Наша 23-мм «зушка» стояла на старенькому «ЗІЛі», який дотягнув її на собі до будівлі РЛС і здох - сів акумулятор. Але справу, в будь який спосіб, все одно треба було вирішувати. Катер підійшов метрів на 400 - 500 і гамселив на всю котушку. Я вліз у кабіну, поставив перемикач коробки передач у нейтральне положення і, щойно катер розвернувся до нас бортом, хлопці виштовхнули машину з-за будівлі. На наше щастя, перша ж черга прийшлася по рульовій рубці та кормі. На катері щось запалало. Туди кинулися матроси, але були зметені автоматно-кулеметним вогнем з берега.
Підбадьорені нашим успіхом, стріляли всі, навіть сторож маяка зі своєї старої дубельтівки 16-го калібру. Потрапивши під такий шалений обстріл, моторний човен, який намагався прийти на допомогу палаючому катеру, за кілька секунд затонув. Катер намагався вийти із зони обстрілу, але кілька снарядів «зушки», пущених під корму, пошкодили кермо. Катер почав циркулювати колами і, отримавши чергову порцію снарядів у борт нижче ватерлінії, завалився на лівий борт і затонув. За кілька хвилин на воді залишилась лише пляма солярки та плавало якесь сміття. У бінокль я розгледів два рятувальні пояси, але людей видно не було.
Так закінчилася перша морська баталія УНСО. До речі, десант у тому місці так і не висадився. Росіяни висадилися наступного дня поблизу Очамчірі. Приблизно 600 десантників прорвали оборону та спромоглися доставити в Ткварчельський анклав боєприпаси, медикаменти та живлення для радіостанцій. Після цієї операції вони розбилися на дрібні групи й подались у гори, де їх мали евакуювати гвинтокрилами. Під час боїв приблизно половину з них знищили грузинські війська. Всі вони були росіяни, добре озброєні - кожен мав автомат із підствольним гранатометом. Для порівняння - в нас не було жодного підствольника. Підствольні гранатомети значно підвищували боєздатність цього десанту. Однозарядний підствольний гранатомет «ГП-25» калібру 40 мм - грізна й зручна зброя. Сконструйований В. Телешем та прийнятий на озброєння в 1981 році, він призначався для комплексного використання разом із автоматом Калашникова. Прицільна дальність стрільби - 400 м, радіус ураження уламками гранати - 7 м. У руках досвідченого бійця - грізна зброя, як у лісі, так і на відкритій місцевості.