Він справді у своїй більшості був сформований з працівників міліції Грузії. Багато з них було вдягнено в сірі міліцейські мундири.
Зовні здавалося - цілком боєздатний підрозділ. Добровольці - знають, що таке дисципліна, володіють зброєю. Але життя ще раз показало, яка прірва лежить між поліцейським та армійським вишколом.
Під покровом темряви ми забезпечили їм переправу через річку. Все пройшло тихо. Вдосвіта вони мали несподіваною атакою взяти село, що було на горі над ними. Забезпечивши переправу через річку, наші підрозділи переправились назад на лівий берег.
Для початку на місці свого «таємного» місцезнаходження міліціонери розпалили багаття й добряче повечеряли з горілкою. Після чого підстрелили свого командира батальйону, що здуру вночі пішов перевіряти п’яні свої пости. Майже всю ніч, до ранку нам, на іншому березі, було чути розбори з лайкою, погрозами та поодинокими пострілами.
Вранці з важкими головами вони вишикувалися колоною й рушили в напрямі села. Попереду, метрів за 600 - 700, йшла «розвідка», теж колоною чоловік десь із 25. Зайшовши до крайньої хати, застали там двох літніх вірменів, чоловіка та жінку. На запитання, чи є в селі озброєні люди, жінка відповіла ствердно. Старий вірменин заперечив: дурна жінка, вона навіть старого діда з дрючком побачить, і їй вже маряться озброєні люди. Мовляв, немає в селі нікого.
Що робить у такий ситуації звичайний армійський сержант? Розгортає відділення в розстрільню, на краю села залишає прикриття. Діда, звичайно ж, бере з собою, пообіцявши йому в разі засідки використати його в якості живого щита. Тобто, якщо збрехав, перша куля - твоя.
Так от, читачу, ти не вгадав. Взявши до уваги свідчення уцілілих міліціонерів, так само колоною вони рушили до центру села. Давши їм можливість достатньо втягнутись до центру села, з двох боків по колоні вдарили кулемети. Ті з небагатьох, хто вцілів, розповідали, що це нагадувало бойню. Недобиткам у кількості шести чоловік пощастило вирватися з цього кривавого мішка лише тому, що, очікуючи на атаку головних сил батальйону, росіяни більшу частину своїх вогневих засобів зосередили на околиці села.
І насправді, маючи понад сто п’ятдесят багнетів, існувала реальна можливість атакувати село і, якщо не взяти його, то хоча б визволити з оточення свою розвідку. На жаль, цього не сталося. Почувши крики та стрілянину в селі, міліціонери зрозуміли - «підслідний не колеться» і, як зайці, миттєво розбіглись по лісу. Слава Богу, бігати там є де: аби прочесати ці ліси, дивізії буде замало. Це розуміли й росіяни: вони не переслідували втікачів, а влаштували засідки в тих небагатьох місцях, де можна форсувати річку. Голод виганяв міліціонерів з лісу та гнав їх на переправи. Протягом трьох ночей ми чули постріли, крики й бачили світло-сірі міліцейські мундири, що пливли Гумістою вниз.
Жодної практичної допомоги, крім малоефективного автоматно-кулеметного обстрілу лісу з протилежного берега, ми надати не могли. Тим паче, що обидва наші кулемети були марки ПКТ (кулемет Калашникова танковий). Ця зброя була знята з підбитих танків і, відтак, зовсім не пристосована для використання в польових умовах. На них не було прицілів, і вони наводилися за стволом, як пожежні брандспойти, а саморобні, кустарно зварені сошки були занадто легкі. Тому після довгої черги кулемет просто перевертався на кулеметника. Ми їх називали «на переляк». Невідомо було, для кого вони були небезпечніші - для ворога чи для кулеметника. Щоправда, своїми басистими голосами вони створювали певний психологічний ефект.
РОЗДІЛ 5
Не варто висовувати голову, якщо її можуть одразу відкрутити.
Лівим флангом нашої оборони було село Старушкіно. За українськими мірками - це хутір на півтора десятка халабуд. Противник залишив його без бою ще три дні тому, а місцеві мешканці повтікали. І ось на ранок четвертого дня приїздить до нас полковник генерального штабу в американському камуфляжі, весь розцяцькований, на кепі золоте дубове листя - ні дати, ні взяти, занзибарський адмірал. Ми поруч із ним - такі собі зачухані лісовички. Вручив мені пакет. Відкриваю, а там наказ форсувати Східну Гумісту й узяти з боєм село Старушкіно. Я не витримав:
- Батоно полковник, ви карту читати вмієте?
- Аякже! Карта як карта, чого там читати.
- Так от, Гумісту ви щойно переїхали, там біля мосту вас зупиняв мій патруль. Старушкіно - це тут, де ви зараз перебуваєте. Тож, патівцемулі, непорозуміння якесь вийшло.
Зробивши вигляд, ніби він уважно читає карту, полковник за кілька хвилин темпераментно висловився:
- Чорт, опать еті підараси в штабі напутали. Але вам, сотник все равно прийдетса писать ахсна - обясненіє.
Сів у машину та поїхав собі. У цей час до мене підійшов комбат Вахо:
- Ти што, савсем тупой. Надо било сказат: есть. Через два часа по рації сообшили би: «Ламая атчаяноє сапративленіє пративніка, село Старушкіно біло взято нашіми войскамі. Приказ випалнен!» Нас би і отметилі. А так хорошій человек в неудобний положеній паставіл. Я знаю етого полковника, он до войни яблокі в Сухумі продавал. Очен хорошіе яблоки білі. А ти пристал. Карту читать умєєш? Карту читат умєєш? Ну не умеєт. Ну і што? Єму што надо - местниє покажут.
Вахо відійшов, щось незадоволено бурмочучи під ніс. А я подумав: може, він справді має рацію? Отак, вік живи, вік учись, а дурнем все одно помреш.
Рапорт мені все одно писати довелось. Я ще з флоту мав слабкість до такого роду епістолярної діяльності. Інколи траплялися справжні шедеври. Пам’ятаю, 1979 року стояли ми в порту Білгород-Дністровський. Перед цим у порту Варна ми з радистом виміняли за два акумулятори ящик коньяку «Слинчев Бряг». Тому в місто не пішли, а сиділи в радіорубці, попивали коньячок та розмовляли про життя. Курити в радіорубці не дозволялось, тож я вийшов до трапу. Побачив, як до нього наближається, добряче напідпитку, третій механік, тягнучи на собі в димину п’яного стармеха. На жаль, у цей момент покурити до трапу вийшов капітан. П’яненьким механікам подітися не було куди. Позаяк зі старшим механіком вести будь-яку розмову було безглуздо, увесь праведний гнів капітана було спрямовано на третього механіка.
- Занесіть стармеха в каюту, а самі напишіть пояснення та негайно до мене.
Подалі від гріха і я собі швиденько сховався в радіорубку. Пояснивши радистові ситуацію, ми збирались продовжити наш «консиліум», аж почули в коридорі дикий регіт. Я вискочив у коридор. Біля дверей своєї каюти корчився від сміху наш капітан. «Бобрович, ви тільки гляньте», - простяг він мені якийсь папірець. Це була пояснювальна записка третього механіка. У ній у смерть п’яний чоловік намагався викласти свої думки канцелярською мовою. Зі скороченнями подаю мовою оригіналу.
- «Выходя из ресторана «Южный», споткнулся об отдыхающего на ступеньках старшего механика Лапидуса. В результате чего потерял устойчивость и ударился головой об грунт. Все больше не пью.
(подпись).
Приблизно в такому ж дусі написав своє пояснення полковнику і я.
Тут, щоб у читача склалась в уяві найповніша картина подій того часу, подаю спогади й інших дійових осіб.
Хорунжий Вашек
В УНСО мене одразу попередили: «Хоч ви й офіцер радянського флоту, але, згідно з нашим статутом, службу починатимете рядовим стрільцем».
- Нічого, - заспокоїв мене пан Корчинський (на той час він ще не перекваліфікувався на шоумена-проповідника), - подивіться на Устима: навіть його досвід і військова освіта не завадили йому дослужитись до сотника. Ваші перспективи напряму залежать від того, наскільки ґрунтовно зможете забути все, чого вас навчили в совітській армії.
Як говорилося, так і сталося. Свою абхазьку кампанію 1993 року я починав вже у ранзі хорунжого УНСО. Йшло літо 1993 року. Основні сили гірничо-стрілецького загону «Арго» вели тяжкі бої за містечко Шрома. Я зі своїм підрозділом займав позиції праворуч від нього - селище Апіанда. Щодня з боку Шроми ми чули канонаду, а вночі над горами займалась заграва - це горіло місто. У нас було порівняно спокійно. Ми тримали під контролем брід через Східну Гумісту. На іншому боці розкинулось село Ахалшені. Там уже були росіяни. Праворуч над Апіандою нависала гора, вкрита лісом, наче ведмежою шкурою. Судячи за картою - 920 метрів над рівнем моря. От із цієї гори і почалася наша халепа.