Ситуація справді складалася неприємна. Противник пристрілявся, а наша система оборони не давала нам змоги для маневру, тож нас досить влучно накривали вогнем. Стояла страшенна спека, не було води, але доставити щось вдень або винести поранених, яких у нас було до 20 чоловік, було майже неможливо. Ситуацію можна було змінити, зробивши кидок вперед, але це було неможливо через брак особового складу, боєприпасів і повну відсутність важкого озброєння. Аби врятувати людей, залишався єдиний вихід - вивести підрозділ з міста.
Труднощі полягали в тому, що треба було відірватися від противника, винести озброєння, поранених і при цьому звести втрати до мінімуму. На нараді вирішили о 17:40 відкрити вогонь з усіх видів зброї, імітуючи підготовку до наступу. З гранатометів РПГ-7 випустити всі снаряди, залишивши по два про всяк випадок, і під вогневим прикриттям почати поройовий відступ. При цьому один рій відступає, закріплюється й прикриває другий, потім третій.
На жаль, поетапний відступ пройшов не так гладко, як хотілося. Росіяни нас випередили на дві години. О 16:00 почався масований обстріл наших позицій - били міномети й установки «град».
Уже другий тиждень у нас було напружено з продовольством. Але того дня поталанило: в одному з будинків хлопці знайшли мішок з кукурудзяним борошном. Гонта з Явором напекли перепічок, і весь загін, окрім спостерігачів і кулеметників, зібрався на камбузі, де, не звертаючи уваги на обстріл, який дедалі посилювався, насолоджувалися цими ласощами. У розпалі хлібної оргії до саклі увірвався розлючений сотник:
- Ви що, зовсім здуріли? Це ж треба, за такого обстрілу зібратися в одному місці! Та вас же всіх одним снарядом накриють! Негайно розосередитись!
Незадоволено бурмочучи й обпікаючи гарячими перепічками руки до пухирів, стрільці порозбігались по своїх бойових позиціях.
Сотник Устим
- Обстріл посилювався, від вибухів тремтіло повітря. Над нашими становищами повисла хмара куряви та вогню, здалеку здавалося - ніщо живе вижити там не зможе. Витримати такий обстріл найважче психологічно. Страх смерті, помножений на неможливість завдати удар у відповідь. Страх - природна реакція людини на реальну небезпеку, пов’язану з загрозою смерті. Але виявлятися він може по-різному. Інколи під впливом страху можна врятувати людину, в іншому випадку - прискорити її загибель. Буває, страх паралізує людину. У свідомості виникають десятки варіантів дій, але жодний не здається правильним. У такий критичний момент багато що, коли не все, залежить від командира. Голосно й чітко віддати наказ, визначити дії стрільця, його місце в бою - й розгубленість минає. Підтвердити це можу з власного досвіду.
У проміжку між вибухами я почув якісь крики. Обернувся.
За невеличким бордюром, намагаючись втиснутися в асфальт, лежав, скоцюбившись, стрілець Андрій. Над ним, розмахуючи автоматом і копаючи його ногами, репетував ройовий Рута: «Вставай, падлюко, - застрелю!» Придивившись до Андрія, я зрозумів - всі погрози марні, настав цілковитий психологічний параліч. Він може тут на асфальті прийняти смерть, але з місця не зрушить. Шкода стало хлопця - криком та погрозами з цього його стану не вивести.
Я підійшов ближче. Зняв з плеча польову сумку - на той час у ній була тільки книжка «Діти Арбату», її я підібрав в одній з покинутих осель. Під час контратак я закладав її собі за пояс зі слабенькою надією, що вона захистить мій живіт від російської кулі.
- От добре, Андрію, що ти тут. Вже з півгодини як тебе шукаю. Тут у польовій сумці дуже важливі таємні папери. Будь-якою ціною їх треба доставити нашому сусідові майору Кілаурідзе. Навіть ціною власного життя. Нікому іншому я довірити це не можу.
Посіріле обличчя Андрія поступово набирало нормального, осмисленого вигляду. Його губи скривилися - я так і не зрозумів, хотів він засміятися чи заплакати - та, пересиливши себе, він схопив сумку й, петляючи поміж мінометними вибухами, побіг до Кілаурідзе. Майор був неабияк здивований, якого чорта під час бою я переслав йому книжку…
Під час наступних боїв Андрій хоробро воював, був поранений, але, що найважливіше, залишився живим.
Аж раптом дві мінометні батареї перенесли вогонь на позиції сусіднього Ахалцизького батальйону. Перший залп ударив перед окопами метрів за сім-вісім. Я все чітко бачив. Як правило, наступний залп лягає на 10 - 12 метрів далі. Тому досвідчені військові або залишаються на місці, або пересуваються кидком метрів на 20 уперед, щоб вийти із зони обстрілу. Ахалцизький батальйон було сформовано з 18 - 19-річних юнаків, яких не те що навчити - обмундирувати не встигли. Після першого ж залпу вони, як зграя переляканих горобчиків, піднялися з окопів і кинулися тікати. На схилі гори, праворуч від нас, їх накрив другий залп. Видовище було жахливе. Разом із уламками каміння в небо полетіли скривавлені клапті піджачків, кашкетиків. У такі моменти проклинаєш дядьків із великими зірками, що сидять у тилу і посилають на смерть дітей.
Шкода хлопців, але треба подумати й про своїх.
І знову Рута
Під вогневим прикриттям першого й другого роїв третій відійшов за дорогу і там закріпився. За ним успішно переправився другий рій. Залишився перший рій та розвідники. У цей час я разом із сотником був на першому поверсі будинку, де розмістився головний командний пункт. Зненацька на другому поверсі застрекотів кулемет. Сотник здивовано позирнув на мене:
- Як це так!? У нас лише два кулемети, й обидва, згідно з наказом, повинні бути на тому боці, прикривати своїм вогнем відступ решти бійців.
Потрапити на другий поверх можна було тільки зовнішніми сходами та терасою, що прострілювалися противником. Підставлятися під кулі дуже не хотілось, але мусиш. Сотник рвонув нагору, як справжній спринтер. Я за ним. Сходинки аж загули під ногами. Понад головою пролітали уламки мін та свистіли кулі. Захекані, але цілі, ми вломилися на другий майже зруйнований поверх.
Біля пролому в дальній стіні стояв ройовий Обух і довгими чергами бив крізь пройму вікна. Я поглянув на сотника - й у мене відібрало мову. Він аж побілів від люті.
- Обух! Чому не відійшли зі своїм роєм?
- Що? Оце я буду перед москалями відступати? Та я до останнього набою буду відстрілюватись, а свою позицію не залишу.
- Не будеш ти до останнього набою відстрілюватися, - сказав, як припечатав, сотник і потяг з-за спини автомат.
- Це чому ж? - вередливо-недовірливо запитав Обух.
- Бо я тебе власноруч прямо на місці розстріляю. За невиконання наказу.
Обух зблід, нахилився, миттєво позбирав свої «пасочки», закинув на плечі кулемет та блискавично кинувся до дверей. Дорогою перелякано пробурчав:
- І чого б оце я так психував? Так би одразу і сказали б.
На сходах він за щось перечепився і загримів вниз. Складалося враження, що хтось спустив сходами мішок, повний металевих каструль. Я навіть подумав: чи він, бува, не вбився? Та за п’ятнадцять хвилин його кулемет уже стрекотів з іншого боку дороги.
На той час, коли ми спустились униз, усі наші вже відійшли. Залишився тільки один автоматник із рою розвідки - Цвях. На прощання я заскочив у приміщення штабу, поклав на диван дві гранати від РПГ-7, рясно полив приміщення гасом з лампи й підпалив.
От і все, прощавай, Шрома. Залишалося найважче - проскочити дорогу, коли на п’яти вже наступають росіяни. Сходу перескочив, але вже на другому боці мене таки наздогнала куля. У стегно. Я перекотився під прикриття стіни якогось напівзруйнованого будинку. Вогонь був настільки щільний, що неможливо було підняти голову. Та я чітко бачив усе, що робилося на дорозі. І не міг зрозуміти, на що ж чекають сотник та Цвях? Росіяни підійшли вже на кидок гранати, ще трохи - й буде пізно.
Раптом пролунав сильний вибух. Наш командний пункт охопили густий дим та полум’я.
Скориставшись із цього, сотник із Цвяхом рвонули через дорогу. Та через кукурудзяне поле навперейми їм уже бігли з десяток російських солдатів. Вони програвали противнику лишень кілька секунд, але цими секундами вимірювалося життя втікачів.
Добігши до середини дороги, сотник відчув, що не встигає, тож став на одне коліно й відкрив вогонь. Цвях став позаду і почав стріляти через голову сотника Устима. У такий спосіб вони намагалися, сконцентрувавши вогонь, притиснути ворога до землі й цим виграти отих кілька дорогоцінних секунд. Це їм майже вдалося, але в цей момент позаду Цвяха розірвалась міна. Як з’ясувалося пізніше, він прийняв у спину і ноги близько сорока дрібних уламків заліза та каміння.