Сто разів знаєш, що далі — тільки «а-а-а»!
Наступного дня Ці спогади мене замордують. Що з того, що я зараз згадую... додаю йому якихось привабливіших, ніж насправді, рис? Виправдовую.
Самокопаюся. Він мене покинув — і що тут роздумувати?
13 червня
Хто сказав, що він мене покинув?! Він мені цього не казав. Навіть був такий добрий, що я тієї ночі не чула в собі жодної кісточки, так ніби мене перетворили в глину і дали в руки цього несамовитого нічного чоловіка, який м'яв мене доти, поки не видихнула: «Я більше не можу».
А він, шельма, поцілував очі і тихо засміявся:
— Ні, ти сама ще себе не знаєш...
Також 13 червня
Як я хотіла продовження ночі...
Може, через це, обманюючи себе, дужче заплющувалася і втискалася в нього, бо думала, що справді зможу проникнути туди, куди він тримає браму замкненою.
Мабуть, він і сам там не був ніколи — за брамою власної правди.
Увечері
О, ні. Він мене не покинув — просто сів у машину, піниво висунувши долоню з вікна.
Але він дивився крізь мене!
Він іще був біля мене — але вже був далеко. Може, навіть з якоюсь іншою.
Ніч
Кожен із нас самодостатній і розумний настільки, що розуміє: ми могли би бути разом а хоч би й до смерті, але виробити тактику, яка привела би до отого разом... Наш розум неспроможний досягти згоди. Невже в такому глухому куті коротає життя багато більше людей, аніж здається на перший погляд?
І де вчать отак добровільно ставати технологом і будівельником власного глухого кута?
7 липня 2002 р.
Учора дивилася в криницю. Вода на дні стояла чорна і незрушна. Ні, вона колихалася, як море сліз. Так, що навіть не було видно.
Потім я подивилася в дзеркало. Очі схожі на дно криниці. Море сліз.
Одначе... я ж ніколи не була плаксивою.
Старію?
Ні, бо пам'ятаю, що сьогодні — чверть століття від того дня, коли мав відбутися кінець світу.
Хоча для мене він таки відбувся...
* * *
На прощання він запитав мене — таку ситу, ніби я побувала за весільним столом:
— Відчуваєш себе?
Я прислухалася до себе. Мене не було.
— Ні.
— Значить, ти щаслива.
— А коли щасливий чоловік? Коли він із жінкою?
— Не з кожною. Але якщо з тією, з якою хоче, — то щасливий.
— А ще коли?
— Коли не боїться.
— Іще?
— Коли ризикує.
— Ще?
— Коли стріляє. Рахує гроші. Здобуває владу.
— I жінку?
— І жінку.
26 липня
Я прийшла до Його найкращого друга і сказала: «Якщо він сьогодні не приїде, я щось собі заподію». Його друг розсміявся голосно й дещо вульгарно:
— Не заподієш.
Я відповіла:
— Значить, приїде.
Удруге друг засміявся жорстоко:
— Не приїде, не шантажуй.
Тоді я заплакала:
— Я його люблю.
Друг узяв мене за лікоть:
— А хто сказав, що він тебе не любить?
— Але він не казав мені, що любить.
І тоді друг відповів майже бридливо:
— А чому він повинен щось казати? Він нічого не повинен. Він любить, як вважає за потрібне. Чоловіки взагалі ніколи не повинні казати жінці нічого.
Р.S.
Отже, в моїй біді друг мого сердечного друга — мені не друг?
Чи недруг?
Серед ночі...
Хм... я вважаю за потрібне вітатися, з ким вважаю за потрібне,
їсти нежирне,
лягати спати у власному ліжку,
а вважати за потрібне любити...
Я також так не вважаю. Я просто знемагаю від неї, проклятої, та, що любов називається, — і все.
Але не вважаю за потрібне про це казати.
Навіть другові.
8 березня 200...
А іноді навіть добре — просто лежати й дивитися в стелю.
Ні про що не думати.
Ні за ким не тужити.
Вселенська лінь розливається по жилах — і ти тішиш саму себе, що це добре — добріше не треба.
Читаю колись переписане від руки (не знаю, звідки). Навіть сподобалося. Чи то красивістю, чи безликістю: «огорнута дев'ятьма білосніжними хутрами самотності, дивлюся на кольорові натовпи спідниць, сідниць, черевиків, реготу й удаваного щастя. І думаю про тебе, огорнутого шкурами самотності у безбарвному натовпі міста, де все нагадує про нас: зіпсований годинник перед парком, пофарбована в колір печалі лавка під липою»...
О, ти — «жестокая любовь и каторжная страсть»... Цвєтаєва, чи хто?
Ох, же ж і каторжниця я добровільна, ох, каторжниця.
А може, блудниця-черниця. Із випотрошеним серцем.
Агов, Ларисо — Джеку-потрошителю!