Лілі підвелася і знову підійшла до вікна. Мабуть, хотіла перевірити, чи консьєрж та власник «Ягуара» ще там. Але Майкл різко смикнув її назад.
— Правило номер один, — сказав він. — Якщо тобі свербить викинути щось у вікно, ніколи, ніколи не перевіряй, чи не стоїть там хтось і чи не дивиться угору. Інакше він побачить тебе і дізнається, в якій квартирі ти живеш. І тебе віддадуть під суд за те, що ти щось там викинула у вікно. Тому що ніхто, окрім винуватця, не визиратиме з вікна за таких обставин.
— Ого, Майкле, — захоплено промовила Шаміка, — ти так розказуєш, ти сам колись таким займався.
І не тільки це. Він говорив зовсім як Брудний Гаррі.
І саме так почувалася я, коли кинула баклажан з вікна. Як Брудний Гаррі.
Це було приємно. Але ще приємніше було, коли Майкл став на мій захист.
Майкл сказав:
— Скажімо, мені було дуже цікаво експериментувати з силою тяжіння.
Це ж треба. Я ще стільки всього не знаю про брата Лілі. Наприклад, я й гадки не мала, що він колись був неповнолітнім злодієм!
Чи може комп’ютерний геній, він же неповнолітній злодій, зацікавитися такою плоскогрудою принцесою, як я? Сьогодні він справді врятував мені життя (ну, не те щоб ціле життя, але від можливих громадських робіт точно врятував).
Нехай це не французький поцілунок, і не повільний танець, і навіть не зізнання в тому, що саме він є автором того анонімного листа.
Але це вже щось, це — початок.
