За столом у центрі кімнати сиділа дівчина незрівнянної краси. Таких вродливих дівчат Пітер ще ніколи не бачив. Її довге світле волосся сягало майже до пояса і облямовувало обличчя двома золотими хвилями.
Її сині очі, глибокі й променисті, осявали кімнату яскравим світлом, женучи геть похмурі тіні.
Сірий дрізд, що дзьобав крихти на підвіконні, співав про красу принцеси, але хіба міг його заливистий спів передати її чарівність. Ані білі лебеді у вечірньому небі, ані тендітні орхідеї, осяяні місячним світлом, не могли зрівнятися з красою принцеси.
Дивитися на неї було щастям.
Принцеса була приголомшена. Вона саме робила уроки. На столі перед нею лежала розгорнута книга і твір, над яким вона працювала. Ніколи досі незнайомці не заходили до її кімнати без рекомендації, тому вона надзвичайно здивувалася несподіваній появі Пітера, який уліз через вікно. Принцеса підвелася з-за столу й глянула на хлопця широко розкритими очима. Її шовкова сукня, синя, мов крило волового очка, виблискувала коштовними каменями й мерехтіла, мов місячне сяйво на воді. Це було вбрання, гідне принцеси.
Пітер не міг вимовити й слова. Він узагалі не вмів розмовляти з дівчатами, а звертатися до прекрасної принцеси йому було ще важче. Хлопець просто не знав, що й сказати.
Вона усміхнулася до нього й промовила:
— Ви, напевно, принц, який пробрався крізь ліси й гори, щоб визволити мене?
Її голос бринів, як музика. Горбань Мик так і казав Пітеру: «У принцеси, яку ти знайдеш, буде чудовий голос. У всіх принцес такі голоси».
— Я не справжній принц, — відповів Пітер, — але я скоро ним стану.
— У вас вбрання принца.
— Так, мій одяг стає вишуканішим з кожним днем. Вам подобається мій капелюх? Він прикрашений страусячим пером.
— Чудовий капелюх, і добре, що саме із страусячим пером. У деяких принців на капелюхах пера білої чаплі. Каміла — моя покоївка — казала, що вони вбивають чапель, щоб добути собі ті пера, тому я не хочу знатися з принцами, які мають на капелюхах пера білої чаплі. А тепер розкажіть про себе.
Пітер розповів їй про своє життя з горбанем Миком, про свої пригоди з того часу, як він вирушив визволяти прекрасну принцесу. Хлопець повідав їй про Сіру Шкурку і її чарівну сумку. Він говорив і говорив, а принцеса слухала, спершись ліктями на стіл, бо хотіла дізнатися все про нього і його друзів. Розповідь Пітера вразила принцесу, а коли вона почула, що хлопець був змушений покинути кенгуру, щоб зустрітися з нею, вона підвелася й промовила:
— Ми повинні врятувати її!
А далі трохи замислилась і докинула:
— Прикро, що я ув’язнена в цій кімнаті. Як тільки виходжу з неї, мене оточує варта. Заждіть трохи, я знайду вихід.
— Я згоджуся на це, якщо Сірій Шкурці нічого не загрожує,— мовив Пітер.
— З нею нічого поганого не станеться, — пообіцяла принцеса.
— Чому ви ув’язнені? — запитав Пітер. — Як вас звати? Я прийшов, щоб визволити вас. Я маю знати ваше ім’я і все про вас.
— Мене звати Лованою. Гарне ім’я?
— Мені подобається.
— Це ім’я аборигенів. Воно означає «перша донька».
— Розкажіть мені ще щось.
— Мені є що розповісти вам. Як це чудово, коли є кому розповідати про все. Спочатку — про свої відчуття.
Принцеса розказала йому, що світ за вікном її кімнати здавався їй повним чудес і краси.
— Я розуміла, що лише в дитинстві зовнішній світ можна назавжди зробити частиною свого життя, — вела вона далі,— мені хотілося обійняти все живе, як щось рідне й дороге. Але діти повинні вчитися. Мене ув’язнили і заборонили дивитися на те, як розквітають в лісі орхідеї. Я мала сісти за книжки і вчитися, але не бачила літер перед очима, подумки я танцювала серед дерев у лісі й підкидала в повітря квіти. Мої батьки — король і королева — дуже суворі. Вони вирішили тримати мене під замком у цій кімнаті, поки я складу випускні іспити й отримаю атестата. Кожного ранку вони читають мені нотації. А горбань Мик читає вам нотації?
— Ні,— відповів Пітер. — Він любить мене і тому ніколи не читає мені нотацій. Коли я був маленький, він познайомив мене з усіма лісовими пташками, квітами й тваринами. Я знаю в лісі геть усе. Коли я підріс, він читав мені книжки, які розповідали про все на світі, потім я прочитав їх сам. Ось так я вчився.
— Мій батько поводиться інакше, — сказала Лована. — Я стою перед ним, а він мене відчитує: «Не хочу, щоб моя донька була дурнішою за інших дівчат. Всі діти, які мешкають у замку, вже склали випускні іспити й отримали атестати. Я хочу пишатися тобою, а мені стає соромно, коли я чую, що інші дівчата вже склали іспити. Я теж хочу заявити, що моя донька одержала атестат. Як ти можеш вийти в світ, якщо в тебе менше знань, ніж в інших дівчат? А все тому, що ти ледача і не хочеш учитися. Мені й матері соромно дивитися людям у вічі через те, що в нас дурна донька. Складеш іспити, отримаєш атестата — і я звільню тебе. Принцам і рицарям нема чого їздити сюди й просити твоєї руки. Я дам їм такі завдання, які вони ніколи не зможуть виконати, а потім відрубаю їм голови».