— Ця робота потребувала великої спритності,— повів далі король. — Я мав бути гранично чесний і мати глибокі знання з математики.
— Чому?
— Треба було додавати, множити, віднімати.
— Розумію, але я хочу знати, скільки ви брали за колодязь.
— Сто доларів, — сказав король.
— Лише одне очко, — мовив баньїп.
— Чотириста доларів.
— Це краще, ще одне очко.
— Колодязі я вантажив на фургони, запряжені волами, — проводив далі король. — Вони тягли їх до Мельбурна, їм було дуже важко.
— Скільки у вас було волів?
— Двісті двадцять.
— Багато, — мовив баньїп.
— Так. Крізь ланцюг, що зв’язував волів, я просмикнув телефонний дріт від фургона до візника, якого спеціально найняв. Коли треба було зупинитися, я дзвонив візникові по телефону з фургона і він зупиняв першу зв’язку. Інші воли, коли відпускався ланцюг, теж зупинялись. Задні воли зупинялися лише через півгодини після передніх. Зупинитися негайно було неможливо. Ця система спрацьовувала досить добре, але одного разу я не зміг додзвонитися до візника, а коли, нарешті, додзвонився, воли встигли пройти десять миль.
— На мою думку, за таких умов подорожі це значна відстань, — сказав баньїп. — Кажіть далі.
— Щоранку, коли ми вирушали в путь, виникало безліч проблем, — розповідав король. — Спочатку рушали передні воли, через півгодини, коли натягувався ланцюг, стартували задні. Ми втрачали так багато часу на старти й зупинки, що я дістався Мельбурна тільки через шість місяців. Мені пощастило продати один шахтний ствол чоловікові, який хотів мати на своєму подвір’ї колодязь. І колодязь вийшов дуже гарний. Але я кинув цю справу, бо вона себе не виправдовувала.
— Це все? — запитав баньїп.
— Так.
— Чудова брехня, і найнеймовірнішим є те, що ви везли стволи на фургонах, тимчасом як могли відправити їх залізницею.
— Тоді ще не було поїздів.
— Зрозуміло. А тепер послухаймо горбаня Мика.
Старий підвівся й почав свою розповідь:
— Якось на фургоні, запряженому волами, я віз з Бурка п’ять тонн олов’яних свищиків.
— Добрий початок, — мовив баньїп, записуючи щось у своєму нотатнику.
— А куди ви їх везли? — запитав Пітер.
— Нікуди, — сказав горбань Мик.
— Але ж ви повинні були їх кудись везти, — вставив король.
— Я нікуди їх не віз, — мовив горбань Мик. — Якби я їх куди-небудь віз, я врешті-решт їх привіз би і тоді вони перестали б мені належати. А оскільки я нікуди їх не віз, то вони завжди були зі мною.
— А яка з них користь? — запитав Пітер.
— Жодної,— відповів горбань Мик. — Хоча їх можна було б використовувати як дарунки.
— Здається, ви брешете, — сказав баньїп.
— Саме цього від мене й чекають, еге ж? — запитав старий.
Баньїп розгубився.
— Звичайно, — поквапився відповісти він. — Я забув. Поки що у вашій розповіді не було ані слова правди. Кажіть далі.
— Налетів вітер, — вів далі горбань Мик. — Дерева гнулися, знялася курява.
— Це схоже на правду, — перервав його баньїп. — Свіжий вітер завжди хитає дерева і здіймає куряву. Боюсь, що я змушений буду зняти десять очок. Не забувайте, що ви повинні брехати весь час.
— Мені слід було сказати, що налетів вітер, але не здійняв куряви і жоден листочок не ворухнувся на деревах, — вніс поправку горбань Мик. — В імлі годі було щось побачити на відстані витягнутої руки. Вітер віяв у протилежних напрямках, і його потоки, зіткнувшись, застигли у смертельному двобої. Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Ні,— відповів баньїп.
— На це я й сподівався, — мовив горбань Мик.
— Уявіть собі двох биків, що уперлися головами один в одного і стоять нерухомо, — пояснив Пітер.
— Правильно, — сказав старий.
Баньїп розгнівався. Він суворо глянув на Пітера.
— Я суддя цього змагання. До чого тут бики? В його історії про це не йдеться. Говоріть, прошу! — звернувся він до горбаня Мика.
— Я вибився із сил, підганяючи волів, які вгрузли в пісок, коли видирались на пагорб, — вів далі старий. — Це була важка робота. Воли торкалися головою колін, я зігнувся двічі, хльоскав батогом і кричав: «Гей-но, гей!» І раптом почув гарну музику. Я сперся на батіг і прислухався. Лунала п’ята симфонія Бетховена. Річ у тім, що олов’яні свищики були в пачках. Мотуззя, яким вони були зв’язані, перекрило деякі отвори, решта отворів залишалася відкритою. Від кожного струсу фургона одні отвори на свищиках відкривалися, інші закривалися. І трапилося так, що вони закривалися й відкривалися у такому порядку, що шалений вітер, дмухаючи в свищики, викликав звучання музичного шедевра. Скажу чесно, мене це вразило.