Поки вона це говорила, з лісу до підніжжя пагорба вийшла група дітей. Вони були одягнені в шкільну форму і несли портфелі, повні книжок. Серед них були маленькі діти — семирічні. Старшим дівчаткам і хлопчикам було по чотирнадцять. Усі зупинились і прислухались до шепоту трави. Вони ніяк не наважувалися зробити по ній перші кроки, рівнина здавалась їм нескінченною.
— Як нам допомогти їм? — вигукнув Пітер, який палко зненавидів цю траву. Він уявив собі, як скошує її під коріння, щоб вона ніколи не заманювала дітей у свою пастку.
Сіра Шкурка відгадала його думки.
— Її не можна зрізати, — сказала вона. — Одного разу я спробувала косити, але вона виростає швидше, ніж ти змахуєш серпом. А я вправна косарка.
— Якщо ми будемо тільки стояти й дивитися, то ніколи не допоможемо дітям, сказав Пітер. — Ходімо.
Він кинувся до Місячного Сяйва і скочив у сідло, а Сіра Шкурка за ним, і вони помчали з вершини пагорба вниз, обминаючи дерева і скелі, перестрибуючи через струмки, навпрошки до дітей, що юрмилися під червоним гумовим деревом край рівнини. Дехто з малечі плакав. Гостра трава вже порізала руки наймолодшого хлопчика, і він перев’язав їх носовиком. Носовик був просякнутий кров’ю. У іншого малого були сильно розбиті колінця. Одна дівчинка набила собі синець, не помітивши каменя, схованого у траві. Всі були перелякані і збилися докупи. Пітер зупинив коло них Місячне Сяйво. Діти відсахнулися, з острахом дивлячись на кенгуру.
На рівнині, в траві-пастці, майже загубилася друга група дітей. Вони вирушили, аби прокласти собі шлях у траві, але що далі продиралися в заростях, то важче було їм просуватися крізь густе сплетіння стебел і бадилин. Трава довкола була в шаленому русі. З сірої гущавини витикалися гострі пагінці й шмагали дітей по ногах і руках. Нескінченний шепіт ставав дедалі гучніший, аж поки перетворився в голосне сичання, наче тисячі гадюк кидалися одна на одну і розповзалися, знову кидалися і знову розповзалися.
Зловісні тіні, як хмари, пробігали по траві, яка безперервно вигиналася сірими хвилями. Вже від одного погляду на ці сухі хвилі паморочилося в голові. Вони не тішили душу, як ото хвилі океану, а страшенно пригнічували.
— Чому ти не склав іспити? — сичала трава до дітей.
— Ти повинен більше вчитися, менше бавитися. Старанніше працюй. Не складеш іспитів, залишишся безробітним. Ти вже надто велика для гри в ляльки. Ти вже дорослий, тож забудь про дитячі забави. Подумай про своє майбутнє.
Трава дедалі лютішала, і діти почали падати на землю, заплутувались у стеблах трави, які міцно тримали їх у своїх обіймах. Пітер більше не міг витримати. Бідолахам потрібна була його чарівна пелюсточка. Він пустив Місячне Сяйво учвал, і поні помчав у зарослі довгими стрибками. Пітер тримав у руці чарівну пелюстку, і трава, яка намагалася затягти його у свою пастку, в’янула й опадала. Тремтячі стебла тікали від копит Місячного Сяйва. Вони зморщувались, тріскотіли, наче охоплені полум’ям.
Коли Пітер опинився коло дітей, трава лежала безсилими зів’ялими пасмами біля їхніх ніг.
Пітер зіскочив на землю і дав кожній дитині по чарівній пелюстці. Малі перестали плакати й усміхнулися.
— Вам нема чого більше боятися, — сказав Пітер. — Сміливо йдіть далі; з чарівною пелюсточкою у руках вас ніхто не скривдить.
Діти побігли, сміючись і пританцьовуючи. Пітер дивився їм услід, аж поки вони перетнули рівнину, потім сів на Місячне Сяйво й поскакав назад до тих, що залишились під червоним гумовим деревом.
— Ви добрі, ти і кенгуру, — стиха мовила маленька дівчинка, що боязко чіплялась за руку свого брата.
— Думаю, що про нас можна так сказати, — мовив Пітер. — В усякому разі, ми прийшли сюди, аби допомогти вам.