— Як вчасно ми дісталися сюди! — мовила Сіра Шкурка, струшуючи з хутра дощові краплі.— Мабуть, доведеться нам тут переночувати. — Голос її потонув у розкотистому гуркоті грому, а спалах блискавки осяяв печеру, наче сонячним світлом. У вихорі дощу з’явився південний вітер, який велично переступив поріг печери, змахуючи дощові краплі з волосся й бороди.
— Я так і думав, що знайду тебе тут, — промовив він і примостився на камені.
— Слово честі, я дуже радий знову вас бачити, — сказав Пітер.
— Я стежив за тобою, — вів далі південний вітер. — Та й мої брати розповідали мені про тебе. Ліс навколо страждає від спраги, і я подумав зволожити його, а заразом побачитися з тобою. Яку зливу я приніс! Деревам сподобається. Зараз я поспішаю — мені треба подолати ще сотню миль, щоб випорожнити це громаддя хмар, тому слухай мене уважно, це дуже важливо. Ти перебуваєш у володіннях велетня Джарри.
— А хто це такий? — запитав Пітер.
— Це той страшний велетень, про якого я тобі розповідав. Він ніколи нікому не дозволяє заходити у свої володіння. Він нападає на всіх мандрівників.
— Він убиває людей? — запитав Пітер.
— Ні, не вбиває. Джарра ловить їх і втискує в маленькі скриньки. Він тримає їх там кілька місяців, а коли випускає, люди стають схожі одне на одного, втрачають здатність самостійно мислити, лише переказують те, що колись читали або чули. Це жахливо, тому я і прийшов попередити тебе. Будь обережним!
— Він дуже великий? — поцікавився Пітер.
— Височенний, як гора, сама лише ступня в нього сягає п’яти футів.
— А кенгуру він теж засовує в скриньки?
— Боюсь, що так.
— Хіба можна мене засовувати в якусь скриньку, — запротестувала Сіра Шкурка. — А як же тоді мій хвіст? Він може зламатися. Жодному велетневі не вдасться зламати мені хвоста.
— Для твого хвоста він виріже дірочку в стінці скриньки, — пожартував Пітер.
— Все це мені аж ніяк не подобається, — відповіла Сіра Шкурка. — Тобі добре. Ти зігнеш колінця до підборіддя й лежатимеш собі спокійно в скриньці. А в мене немає колінець.
— Нам треба всіляко уникати зустрічі з Джаррою, — мовив Пітер.
— А чарівна пелюсточка зможе перетворити його на доброго велетня? — звернувся він до південного вітру.
— Безумовно. Але не така проста справа вручити її велетневі. Якщо він помістить вас у скриньку, ви вже нічого не зможете вдіяти. Єдиний вихід для вас — це поставити його в таке становище, коли він просто не зможе не взяти чарівної пелюсточки.
— Спробую, — мовив Пітер.
— Я вірю, ти доб’єшся свого. Хлопці, які борються до кінця і не здаються, здебільшого перемагають. Ну, а тепер — прощавай.
Загримів грім, запалахкотіли блискавки, і гість зник у хмарах. За мить друзі помчали на північ, і в небі засяяло сонце.
Друзі втомилися й зголодніли. Сіра Шкурка витягла з тор би купу сіна і кинула його Місячному Сяйву, який тут-таки захрумкав. Для Пітера вона дістала кусок м’яса і пиріг з нирками, собі — жменьку травички.
По годині вирішили залишити печеру й подорожувати далі. Пітер повів Місячне Сяйво до виходу, але раптом зупинився. Дві величезні ноги затуляли вихід.
— Це велетень, — прошепотіла Сіра Шкурка.
Вони відступили в глиб печери і завмерли в чеканні. Чутно було, як велетень походжав по галявині й нюшив.
— Чую людський дух. Тут хтось ховається. Кінські сліди ведуть до печери, а ось ці схожі на сліди кенгуру, — бурмотів він.
Велетень став на коліна і почав розчищати вхід до печери. Величезна рука обережно просунулася всередину, і здоровенні пальці заходилися обмацувати стелю й стіни.
Пітеру часто доводилося під час полювання обшукувати кролячі нори. Тепер він зрозумів, як почувають себе в такий момент кролі. Він відстебнув Громовика, розмотав його, розкрутив над головою і щосили вдарив по великому пальцю велетня. Шкіра на пальці тріснула, полилася кров.
Велетень заревів од болю й висмикнув руку з печери. Вони чули, як він смоктав палець і бубонів:
— Мабуть, там змії.
Незабаром друзі почули, що велетень нахиляється, і за мить в отворі печери з’явилось його око — величезне, з довгими віями, схожими на очерет. Пітер одним ударом Громовика міг осліпити велетня, але ніколи б не дозволив собі такої жорстокості. Око, не кліпаючи, дивилося прямо на них.
— Ага, — задоволено промовив велетень і раптом заволав од болю.
Це Пітер щосили вдарив його по щоці. Джарра відсахнувся, потім підвівся і, хитаючись, пошкандибав до струмка.
— Хоче змити кров зі щоки, — мовила Сіра Шкурка.
— Мабуть, що так, — докинув Пітер. — Струмок, напевно, десь поруч. Ходімо в глиб печери і влаштуємося на ночівлю. Вже пізно, в темряві ми не зможемо вручити йому чарівну пелюстку.