Кроне гнівно стиснув зуби – мало, що сам заліз у пастку, ще й друзів у неї затягнув. Якщо можна назвати друзями людей, які за ним шпигували. А це не викликало жодних сумнівів, Юстина говорила правду. Якби не випивка, він сам вже давно помітив би. Він гадав, що не бачить спостерігачів “Двійки”, бо втратив пильність і вправність, однак, навіщо приділяти до справи чужих, якщо цим займаються найкращі друзі? Саме Томчак повідомив Кроне, що колишньою повією з “Раю” зацікавилася “Двійка”. Тому він і прийняв пропозицію Юстини, сподіваючись на… Офіцер не знав на що саме. На перелом? Щось, що приверне до нього увагу Пілсудського, дозволить повернутися до праці в “Двійці”? Ні, він не робив якихось далекосяжних планів, адже не дивлячись на бездоганно проведену операцію за участі Станяка, Маршал залишався невблаганним. Однак, у Кроне не було широкого вибору, він прагнув змін, будь-яких змін… Це дивно нагадувало стан Юстини. Якийсь час офіцер міркував, що трапилося з колишньою працівницею “Раю”, що перетворило її на те, чим вона стала? Безсумнівно цю зміну дівчина завдячувала Корнту, проте вона не виглядала на перелякану. Але Кроне чудово знав, що межа між нормальним і тим, що вважається жорстоким, неправильним чи ненормальним, тонка, дуже тонка… І часто людей не потрібно змушувати перетнути її, буває достатнім пообіцяти виконати їхні найпотаємніші бажання чи соромливі фантазії. Тоді вони стають справжніми потворами, а може самими собою? Стають тими, ким багато хто хотів би стати, якби їм вистачило відваги й рішучості. Ну, і якби вони знайшли вчителя, провідника… Очевидно Юстина знайшла – Мисливця.
Минали хвилини, Кроне чув тільки легке завивання вітру, що пролізав крізь нещільні вікна і спокійне дихання Юстини. Дівчина стояла в нього за спиною, він відчував не тільки запах її парфумів, а й сморід мастила для зброї – отже в неї був пістолет. Він подумки вилаявся. Як Томчак, так і Пренглер-Вільчинський були досвідченими солдатами, ветеранами багатьох сутичок проведених в брудних, схожих на цю хатинах, підвалах і провулках майже по всій Європі, проте зараз вони матимуть проти себе живу легенду – Мисливця і його… ученицю, бо здається так слід називати Юстину. Грізних, рішучих противників, які не надто дбають про життя. Це була смертельно небезпечна суміш.
Нарешті Кроне почув обережні кроки. Він негайно відкрив прикриті раніше очі – намагався привчити їх до пітьми – за вікном промайнула якась могутня постать. Томчак. В цю мить у нього вперше з‘явився промінь надії. Не дивлячись на свої габарити, Томчак вмів рухатися з грацією балерини, безшумно, наче привид. Якщо його було чути, то він цього хотів. Коли він з‘явився в дверях, Юстина двічі вистрелила. Перш, ніж вона втретє натиснула на гачок, Кроне разом з кріслом звалився назад і лежачи, копнув її в живіт обома ногами. Запанував хаос, задзвеніли шибки, тріскаючи від куль, що летіли з усіх боків, до хатини заслизнули спритні, швидкі, немов блискавка тіні.
-- Клята шльондра! – вилаявся Томчак, встаючи з землі.
Затремтів, спочатку несміло, запалений кимось гніт гасової лампи. За мить стало світліше. Кроне відчув, як хтось допомагає йому встати, розрізає пута на руках.
-- Міг би стукнути її й раніше! – гаркнув з претензією в голосі Томчак. З болісною гримасою він масував собі грудну клітку. – Здається ребро зламане. Цей куленепробивний жилет до сраки.
-- Не скимли, горило, головне, що ти живий, -- буркнув Пренглер-Вільчинський.
Одягнений в чорне, з вимащеним сажею обличчям він привітався з Кроне коротким потиском руки.
-- Сідайте, полковнику, -- запропонував, ставлячи перевернутий фотель. – Це все, мабуть, змучило Вас.
Чоловіки в мундирах з вимащеними, як у Пренглера обличчями, виволокли з хати тіло Корнта. Пластичні, неймовірно швидкі рухи солдатів вказували, що вони належать до елітного підрозділу жандармерії. Це було останнє полювання Мисливця… Двоє підняли Юстину, почувся скрегіт наручників.
-- Ну, ну… Вітаю. Я недооцінила вас. Мій ментор теж, -- сказала дівчина без будь-яких емоцій. – А здавалося, що він такий компетентний…
-- Ти поставила не на того коня, сонечко, -- відповів іронічно Пренглер. – Корнт був ізгоєм, його переслідували росіяни. Раніше чи пізніше вони вбили б його, але ми їх випередили.
-- Росіяни? – Вона закусила губи. – Але він був…
-- “Був” тут пасує ідеально. Колись. Потім щось пішло не так і пан граф втратив прихильність комуністів. Коли він почав тренувати тебе, то знав, його дні полічені. Просто хотів померти в компанії. Ти не була для нього ніким важливим, твоїм завданням було потримати його за руку.