— Як не бачив? Я ж тобі показував. А ти ще головою мені кивнув.
— Коли ти вниз показував? Тут недалеко від острова?
— Ясно!
— То я нічого не бачив.
— Ну й спостерігач з тебе, — обурився Бариль. — Хамсу бачив, а тут… слона і не помітив! Темна пляма, пам'ятаєш, під водою?
Штурман нічого не відповів, лише розводив руками.
— А чому ви вирішили, що то підводний човен? — спитав Трофімов.
— Будьте певні. Я його хоч на двадцять метрів під водою впізнаю. На те я у військовій авіації служив і на гідропланах не вперше літаю.
Повертаючись на корабель, командир сказав комісарові:
— Мені здавалося, що після наших маневрів, увесь підводний флот зосередився на учбових зборах у північно-західній затоці.
— Треба зараз запитати штаб, — відповів комісар.
— Так, так, — погодився командир.
Їхня шлюпка вже стояла під бортом есмінця.
IX. НАПАД
Повернімося ж до наших юних героїв, що так таємничо і раптово зникли.
Тоді, коли Андрієві Камбалі здалося, ніби «Альбатрос» зупинився або повертається, насправді так і було. Саме тоді Яся порушила свою мовчанку і сказала про загибель Тимоша Бойчука та нового інспектора. Вражені цією звісткою, Марко і Люда негайно хотіли повернутися на шхуну й розказати сумну новину старшим товаришам. Люда вже завернула каюк, але Марко передумав і запропонував все ж спочатку одвезти рибу.
— Ми швиденько на есмінець і зараз же повернемося назад, а разом уже сповістимо про ці події й моряків.
Люда погодилась, і вони попливли далі.
Майже одразу після того шхуна зникла в тумані. Ні берега, ні есмінця не було видно. Кругом — тільки вода й туман. Марко хотів веслувати швидше, але з того нічого не виходило, бо його увагу відтягало оповідання Ясі. Люда, хоча й не зводила очей з компаса, щоб не заблудитись в тумані, але слухала теж, не пропускаючи й слова і часто перебиваючи Ясю запитаннями. Яся коротко розказувала про те, коли було знайдено кожного з потоплених, а потім витягла з кишені чорний металевий ґудзик, показала своїм друзям і сказала:
— Цей ґудзик знайшли у дядька Тимоша. Вій міцно тримав його, затиснувши в кулак. Насилу кулак йому розняли.
Марко перестав гребти і взяв у дівчинки ґудзик. Таких ґудзиків йому ніколи не доводилось бачити.
— У нас говорили, — продовжувала Яся, — що дядько Тиміш, коли потрапив у воду, хотів, мабуть, скинути одежу, але тільки встиг одірвати ґудзик. Але я не пам'ятаю, щоб у нього був такий ґудзик. Потім навмисне переглянула одяг, у якому його знайшли, але там усі ґудзики на місці, жоден не відірваний.
— Ну, — допитливо глянув на неї Марко, — а відкіля ж цей?
— Я думаю, — відповіла Яся, — що дядько Тиміш одірвав ґудзика в того, хто його втопив.
Каюк стояв на одному місці. Марко не гріб, а Люда не стежила за стерном. Обоє дивились на Знайду і зважували її слова.
Так минула хвилина, коли легкий сплеск води примусив Ясю озирнутися. Вона побачила зовсім близько човен з двома людьми. Він виплив з туману й непомітно наблизився до «Альбатроса». Дівчинка придивлялась, щоб упізнати, хто це пливе, але не змогла. Вражала її дивна форма човна, бо їй ніколи ще не доводилося бачити надувних кліперботів, а то якраз був такий човен, правда, великих розмірів.
Марко й Люда теж повернулися за Ясею і, побачивши човен, ждали, поки він підпливе. Одяг на людях у човні нагадував військову форму.
— Це, мабуть, з «Буревісника»? — тихо спитала Люда.
— Не інакше, — відповів юнга і гукнув: — Привіт, товариші!
Надувний човен став поруч каюка. Один з незнайомців, вітаючись, підняв руку. Другий, що сидів до них спиною, тепер обернувся. Це був чоловік з довгою бородою і вусами. Маркові його обличчя здавалося знайомим, але він ніяк не міг пригадати нікого з екіпажу «Буревісника» з такою бородою і вусами. Бороду на есмінці взагалі носив лише один чоловік: інтендант, молодший командир з понадстрокових, що відав харчуванням на кораблі. Але це, напевно, був не він.
— А ми до вас на корабель, — сказав юнга.
— До нас? — посміхнувся бородатий. І коли він сказав «До нас?», голос його теж здався Маркові знайомим. Враз тривога охопила його.
Хлопець повернувся до Люди та Ясі, щоб побачити з виразу їх облич, чи знають вони що людину. Яся сиділа скам'яніла і злякано дивилась на бородатого. Це був Анч — фотограф, диверсант, шпигун, вбивця. Марко упізнав його і з вигляду Люди зрозумів, що вона теж впізнала Анча. Юнга стиснув руками весла. Треба вмить одпливти, втікати, коли на них нападатимуть, зняти крик, щоб почули на шхуні та есмінці… Його думка обірвалась.